Замок в Піренеях

Страница 46 из 50

Юстейн Гордер

Ти не втомлювався нагадувати, що ми — нащадки жаб та плазунів. Та всупереч генетичній спорідненості між примітивними хордовими істотами і гомо сапієнс, людина, на мою думку, суттєво відрізняється від жаб. Ми можемо стати перед дзеркалом і зазирнути собі в очі, а очі, як відомо, дзеркало душі. Таким чином, ми є свідками таємниці власного існування. Один індійський мудрець сказав: атеїзм — це невіра у чудесність власної душі.

Тут, на цьому світі, ми і тіло, і душа водночас. Однак ми можемо пережити у собі жаб. Бруснична Жінка вже не мала тілесної оболонки, вона була дивом понад нашим світом. Мені б хотілося, щоб ти одного чудового дня осягнув божественну містерію, вість про яку вона нам принесла.

З легким усміхом я згадую, як ми знову і знову, майже ненаситно, уміли віддаватися одне одному. У моїй пам'яті збереглися окремі яскраві кадри з того останнього тижня у селищі над фьордом. То гарні спогади. Бо я анітрохи не соромлюся своєї гріховної натури, ніколи навіть не думала соромитися жаги до тілесних утіх, йдеться ж бо не про те. Та ще знаю несамовиту втіху від того, що я щось незрівнянно більше, ніж просто людина з плоті та крові. Я є і бутиму.

А тепер чекаю відповіді від тебе.

VIII

Дзвоники наперстянки! Ти геній, Сульрун! Сама того не підозрюючи, ти, мабуть, розгадала давню загадку. Та я почну з іншого кінця.

Я знову в нашому готелі, сиджу в тій самій кімнаті у вежі, що й тоді. Саме тут кілька хвилин тому я одержав твого електронного листа і прочитав останню частину твоїх спогадів, сидячи в тому самому старому шезлонгу з суперсучасним, надзвичайно тонким ноутбуком на колінах. Дивно... І боляче. Я мусив вийти на балкон і глянути на гори та льодовик, аби переконатися, що в світі все нормально, що є щось постійне і незмінне. Прочитавши, я збіг до старого пароплавного причалу. Мене не полишало відчуття, що я неодмінно наткнуся там на нас. Що таке час? Усе наче повторно прокручений фільм. Я двічі прочитав листа, перш ніж його стерти. Сів до маленького столика писати відповідь.

Десь перед обідом я вийшов з університетського корпусу і безпорадно заметушився, не знаючи, куди податись, немов скинув з себе тридцять літ. Я вже писав тобі, що мене охопив неспокій. І ось я прийняв рішення і опинився в Ґулі, звідки й озвався до тебе.

Я зателефонував Беріт, сказав, що взяв авто і їду до Вестланна, щоб за вихідні у тиші і спокої написати кілька статей. Сказав, що тематика статей пов'язана з льодовиками та Льодовиковим музеєм. Статті були лишень приводом, мене ж вабило туди щось зовсім інше — твої листи, звісно. Я конче мусив повернутися. Ще якось дотягнув до обіду, а, попоївши, кинувся до кабінету і знову відкрив твою пошту. Останнього листа ти відіслала півгодини перед тим. Я прихопив з собою карафку вина, зараз вона стоїть порожня переді мною на столі.

Я приїхав сам, тобто, тебе там цього разу не застав. Хоча, коли проїжджав міський шлагбаум на виїзді з Осло, мене враз охопила шалена надія, що, може, й ти з'явишся там увечері. Я уявив, як ми сидітимемо в старій ротонді музичної кімнати з келишком чогось міцненького до кави. Проте вперше я сиджу тут цілком самотній. Мабуть, треба звикати до цього, бо я полюбив тутешні місця, село над фьордом і старий готель.

До того ж, я вперше їхав через перевал власним автом після того, як ми побували тут з нашим червоним фольксвагеном. Дивне то було відчуття... Певним чином, цей перевал — усе моє життя. Я наче вічність просидів за кермом там, біля озера, перш ніж ми покинули "жучка" на поромному причалі і віддалися на поталу вихору, Що закружляв нами у всесвіті. Перш ніж нас зупинила поліція у Лейкангері. Тоді я не сумнівався що то водій білого автофургону звернув увагу Нд червоний фольксваген і повідомив поліцію.

З деякими моментами у твоїй розповіді я міг би посперечатися, однак з більшістю погоджу, юся. Твій виклад досить правдивий, ти добре відчула нюанси у наших несхожих тлумаченнях того, що ми пережили і свідками чого стали.

Усю дорогу з Осло до Ґуля і далі через Гем-седаль я розмірковував над твоїм містичним баченням світу. Я вражений, як стисло і виразно вирізьбився твій світогляд. Ані натяку на наукове нашарування. Не зрозумій мене неправильно, та я враз подумав, що віра у безсмертну людську душу ніколи не була цілковито і повністю спростована природничою наукою. Чи є наша свідомість лише продуктом хімічних реакцій мозку і середовища цього органу, збудження нервових клітин, включаючи усе те, що ми називаємо пам'яттю, чи може, ми — як переконливо доводиш ти — є більш чи менш суверенними душами або духами, які в цьому світі лише використовують мозок як мостик, перекинутий між духовним виміром та нашим матеріальним світом. Проблема постала не нині, а ще в сиву давнину, і, гадаю, людство ніколи не зуміє остаточно розв'язати її. Спіритуалістичне бачення статусу людини і онтології є, можливо, неймовірною, дивовижною візією того, від чого ми коли-небудь будемо готові відмовитися. Завжди знайдеться якийсь дискурс...

Ми духи, Стейне!..

Немає смерті, то немає і мертвих...

Я не зумію повірити в таке диво. Та якщо речі не є тим, чим вони є, то, мабуть, так і мусить бути— Ми — свідомість цього всесвіту. Наскільки нам дано знати, саме ми є найшляхетнішими та найзагадковішими сотворіннями всього універ-су. Тож немає потреби виправдовуватись за те, що виношуємо палкі мрії про іншу долю, ніж та, яка судилася нам тут, на землі.

Я із задоволенням відзначаю, що ти, незважаючи на свій дуалізм, не дезавуюєш наше буття по цей бік. Уявити лишень! Ти писала, ніби наші обійми тоді спричинило непорозуміння поміж нами. Історія має чимало прикладів, як релігійний фанатизм призводив до заперечення усього чуттєвого і поцейбічного, того, що більшість з нас визнають за єдину істинну реальність.

Мені від думок розсаджувалася голова всю дорогу від Осло. На Гемседальському перевалі я з'їхав на ту лісову дорогу, ліворуч від шосе, постояв кілька хвилин у глибокій задумі, а тоді повернувся і поїхав далі.

Я піднявся на гірське плато, де несамовито гнав авто у приглушеному присмерку ночі понад тридцять років тому. Немов "летючий голландець", я був приречений знову і знову повертатися туди, якщо й не щодня, то щоночі. Ти згадуєш про дивовижний пагорб неподалік від того місця, де ми наїхали на жінку з шаллю. То ж ти сама назвала його