Жінка уважно дивилася на нас і усміхалася. То була вона, та, на яку ми наїхали на Гемседальсько-му перевалі, Стейне! Здавалось, ніби вона раптом з'явилася там лише задля нас, за велінням якихось вищих сил. Нині я ліпше знаю, що то було і звідки взялося. Але зажди!
Опісля ми вже не сумнівалися у тому, що побачили. Ми вже не сумнівалися, що це та сама жінка, ЯКУ ми бачили на узбіччі, за кілька метрів від щосе на Гемседальському перевалі заледве тиждень тому. Вона мала таку ж поставу і ту саму рожеву шаль, яку ми знайшли над озером. Отож ми 0бое бачили одне і те саме. Дивно, що в усьому ми погоджувалися одне з одним, розходилися тільки в одному: що саме вона сказала нам. То була справді чудасія, тоді ми були просто вражені, хоч зараз я маю правдоподібне пояснення для цього.
То що ж вона сказала? Дуже добре пам'ятаю, як вона повернулася до мене і мовила: Ти є тим, чим я була, а я є тим, чим ти станеш. Однак ти наполягав, що сказала вона щось зовсім інше. Хіба не дивина? Ми ж погоджувалися одне з одним, що бачили те саме. Ти вперся, немов віслюк, і водно торочив, мовляв, жінка до тебе зверталася: Тебе слід було би покарати за перевищення швидкості, хлопчику.
У фонетичному сенсі ці два висловлювання неможливо переплутати. Я ще додам: таке неможливе також ні в семантичному, ані в смисловому сенсі. Ти є тим, чим я була, а я є тим, чим ти станеш. А тоді: Тебе слід було би покарати за перевищення швидкості, хлопчику. Отже, ти почув одні слова, а я — цілком інші. Навіщо це подвійне послання? І як вона умудрилася передати нам його водночас? Ось у чому найбільша загадка — і тоді, і тепер. Постривай...
Нині я напевно знаю, що "літня жінка з рожевою шаллю" була саме тією, яка загинула під Нашими колесами, а тоді прийшла до нас з потойбіччя. Прийшла, щоб розрадити! Вона усміхалася; Не заходитиму надто далеко і не наполягатиму ніби та усмішка була теплою, бо поняття "тепло" і "холод" більше пов'язуються з нашим фізичним станом, однак була вона приязною, грайливою лукавою, шельмуватою. Ні, манливою, Стейііе! Ходіть зі мною, ходімо, ходімо..., — наче промовляла вона. Атоді враз обриси її постаті розсоталися у повітрі, і жінка зникла.
Ти вклякнув на каменисту стежку, затулив обличчя долонями і заплакав. Ти відводив від мене очі, я ж обійняла тебе за плечі й колисала.
— Стейне, — озвалася я, — її вже немає...
Але ти й далі схлипував. Я й сама похолола від страху, бо тоді у щось подібне ще не вірила; твоя слабкість певним чином мені допомогла — було кого заспокоювати.
Зненацька ти підхопився на ноги і стрімголов кинувся бігти вниз, у долину. Ти біг так, ніби йшлося про життя і смерть; я намагалася не відставати. Не можна було відпускати тебе. Невдовзі ми вже йшли поряд, а згодом завели розмову про те, що пережили. Ми були збудженими до краю.
Ми ще не почали вибудовувати наші позиції. Ми випитували одне в одного подробиці і деталі, перебирали кожну дрібничку, зважували "за" і "проти". У своїх міркуваннях обоє сходилися до того, що з'ява в березовому гайку була тією самою жінкою, яку ми бачили на Гемседальському перевалі і яку — я була цього цілком певна, ані тіні сум-
ЗАМОК У ПІРЕНЕЯХ
ніву в мене не зоставалося — збили на смерть, хоча ти палко це заперечував, наводив аргументи, що вона не тільки вижила, але й чудово почувається.
— Як вона вистежила нас? — налякано запитував ти.
Ти боявся, що вона усе ще переслідує нас. Припускав, що вона оселилася в готелі і що ми можемо зустрітися на вечері. Отак своїм страхам ти шукав матеріалістичне пояснення. У мене ж поступово вироблялася інша позиція, відмінна від твоєї. Я не вірила, що жінка оселилася в готелі і що ми побачимося з нею під час вечері. "Вона мертва, Стейне, — казала я. Ти зміряв мене поглядом, а я вела далі: — Можливо, вона зовсім не стежила за нами, можливо, вона прийшла до нас. Зі світу по той бік, Стейне". Ти не зводив з мене погляду, але в ньому не було впевненості. Було безсилля...
Так, безсилля. Бо я збагнув, що ми починаємо віддалятися одне від одного. Ні тоді, ні тепер я не вірю, що померлі можуть приходити до нас чи що вони взагалі десь Існують. У це вірила ти, 1 нині я спроможний віддати належне твоїй концепції, бо, попри все, тридцять років не минули Для мене безслідно. Але ти маєш рацію, тоді я на таке не був здатний.
Розповідай далі. Як на мене, ти до останньої коми вірна нашій історії.
Проходивши увесь ранок туди й сюди тісним простором на дев'ять квадратних метрів, я відчув, як у мені поступово набухають тривога й неспокій. Конче треба чимось зайнятися. Уже дванадцята, і я прийняв рішення.
Дописуй свою розповідь. Я вже здогадуюся як розвиватимуться події далі. Ми вели непримиренні суперечки напередодні нашого розриву, а тоді ти повернулася до Берґена. Я відповім тобі ще перш ніж збіжить день, обіцяю.
На Ф'єльстьолені ми домовилися якнайдалі відсунути момент з'ясування та витлумачення того, що відбулося. Наступного дня нас чекала довга дорога додому, переїзд через перевал, який розмежовував два фюльки — Соґн і Фьорди та Бюскерюд. То чому б не вдовольнитися тим часом взаємною згодою і спільним баченням подій, доки вони ще свіжі в пам'яті?
Отож я сиділа навпочіпки і гладила рожеві дзвоники наперстянки — тут причин для суперечки не виникало. Ти підійшов до мене ззаду, спершу погладив волосся, потім сів долі і теж торкнувся квітів. Не пригадую достеменно, чи почули ми якісь звуки з протилежного боку дороги, однак щось змусило нас рвучко озирнутися. Тієї ж миті між стовбурами беріз вималювалася жіноча постать; з рожевою шаллю на плечах, вона стояла в моху схожа на "брусничну жінку з казки". То були мої слова. То я назвала її "брусничною жінкою", ім'я стало нам красномовною підмогою, вербальною рятівною кладкою для двох душ. Упродовж багатьох днів ми не боялися згадок про Брусничну Жінку, і, як видно, не боїмося й тепер,
через тридцять з гаком років. Тоді, звісно, важко було так невимушено, як нині, розмовляти про примару чи про дух, чи про з'яву з того світу. То була середина сімдесятих, я точно пам'ятаю час, бо лише за кілька днів перед тим було знайдено мертвою у в'язничній камері Штамгайма Ульрі-ку Майнгоф, того ж 1976 року вийшли такі норвезькі романи, як Вигнання Єнні Туріль Брекке, Це здавайся Тура Обрестада, Поринь у свій час Сіґюрда Евенсму, Залізний хрест Юна Міхелета, Військовий похід Карстена Альнеса та Граффіті Ули Бауера. Тоді дехто казав, що ми живемо в переломний момент, прямуємо до нової ери, стоїмо на порозі "епохи Продавця води".