Що вибереш?
Гадаю, я без вагань віддав би перевагу першій можливості. Не тому, що схиляюся перед світом у своєрідному побожному пориві, І не тому, що готовий пожертвувати собою. Просто я не є сам собі, я проживаю не лише власне життя. Якщо копнути глибше, я — людство, а воно, сподіваюся, буде квітнути й після мене — ось таке маю егоїстичне бажання. Бо багато з того, що я ідентифікую з собою, корениться десь і в чомусь поза моїм тілом, поза моєю фізичною оболонкою. Тут ми певним чином осягнули з тобою єдиномислія. Я — це не лише моє тіло. З моєю смертю не зникне, не завалиться світ.
Нині нас водно долає спокуса увірувати, ніби наше власне "едо" і є центром всесвіту. Ти чи не виснажливо жити з таким світобаченням? Враховуючи перспективу, що самому "центру всесвіту" залишилось перебувати на землі якихось кілька років чи десятиліть...
Там, у горах, я пережив своєрідне вивільнення душі, відчув, що позбувся егоцентричного рабства. Ніби луснуло обіддя, яке сковувало мою сутність, моє "я", немов бочку.
Та це ще не вся розповідь.
Коли я повернувся до авта — годинник показував, здається, четверту годину, — мені враз закортіло проїхати ще трохи на захід, аби не відразу повертатися додому, в Осло. Невдовзі я перетнув Гарданґервідду і піддався спокусі з'їхати вниз, до Мобьодалена. У Кінсарвіку в'їхав на пором, переплив фьорд і подався далі до затоки Нургеймссюнн, через Квамскоґен аж до Арни. Там я подумав, що вже найвищий час повертатися, починало вечоріти, а додому, до Крінґшьо, треба ще подолати понад сорок миль.
Та я не зміг повернути назад, коли вже був так близько від тебе, тож рушив до міста, авто припаркував на околиці, на мисі Нурнес, а вже звідти пішки подався швендяти вулицями. Абсурд, думав я, ще перепливаючи Гарданґерфьорд, якщо вже я мав опинитися у Берґені, то треба було взяти з собою в авто твої речі, а не відсилати їх поштою. Як усе по-дурному склалося: узяв би я твої пакунки, мав би поважну підставу завітати до твого дому.
Проте я був абсолютно певен, що невдовзі зустріну тебе, якщо вже доїхав аж до Берґена. Завернувши за ріг вулиці і не побачивши тебе там, я не втратив певності, що зустрінуся з тобою за наступним поворотом. Зрештою, видряпався на Скансен, трохи повештався ще й там, потинявся туди й сюди. Я разів зо два бував у помешканні твоїх батьків на Сьондре Блекевеєн, однак не годилося мені стовбичити перед вікнами — надто мелодраматичний вигляд мала б та картина. Подзвонити у двері я теж не наважився. Побоявся хвилювати твоїх батьків.
Я сподівався, що невдовзі підеш на вечірню прогулянку. Ти завжди так тонко відчувала, де я і коли появлюся, тож мала би скористатися своїми надзвичайними здібностями і вийти, аби зустрітися зі мною. Та ти не мала тих здібностей, Сульрун! Принаймні не того вечора... Та й невідомо, чи була ти на той час удома. Наскільки я тебе знаю, ти запросто могла податися до Парижа чи Риму. Зарядив дощ. Грошей на готель я не мав, тож поплівся назад, до Нурнеса. Мене не покидало відчуття, що я таки стрінуся з тобою, перш ніж дійду до авто. Однак довелося мені, промоклому до нитки під дощем, самому сідати в червоний фольксваген. Неохоче я встромляв ключ у замок запалювання, заводив двигун — не хотів миритися з поразкою. Ще по дорозі з міста приглядався до перехожих, ану ж ти була в гостях у якоїсь товаришки і зараз повертатимешся додому. Десь аж в Нургеймсун-ні я помітив постать, що нагадувала тебе. Але то була не ти. Потім переправився через фьорд і дістався дому, в Крінґшьо, наступного ранку. Я замкнувся в помешканні і ридав. Пив і спав...
Розрив між нами був хірургічною операцією, до того ж, без анестезії...
Твоя правда, Стейне...
Написавши отого листа, я пестила в глибині душі крихітну надію, що, замість відсилати речі поштою, ти пожбурляєш їх в авто і через гори привезеш до мене. То був наш найостанніший шанс. Звісно, я багато думала про тебе, відіславши листа, а одного дня мені приверзлося, ніби ти, нещасний, блукаєш Берґеном. Мрілося, ніби ти привіз мої речі червоним фольксвагеном, але не маєш відваги прийти до мого дому, щоб передати їх особисто. Тоді я вийшла в місто. Починався дощ, і я вернулася додому за парасолею. Мене не полишало відчуття, що треба квапитися, аби встигнути тебе знайти. Я зійшла вниз до рибної торговиці Фіскеторґет, піднялася на Турґальме-нінґен, зійшла на Енґен, побувала на Ньостет і на Нурнесі теж. Але тебе ніде не було. Наблукавшись містом, я вже не мала певності, що ти справді був того вечора в Бергені, однак знала напевне, що тоді ти палко думав про мене, знала, що ми й далі кохаємо одне одного.
Але... Спершу минув рік, потім ще і ще. Здається, я так, задля порядку, повідомила тебе, що замешкала разом з Нільсом Петером, а ще за кілька років сорока принесла з Осло звістку на хвості, що ти зустрів свою Беріт. Кумедно, та я не зраділа тій звістці. Я ревнувала...
Найдивніше було почути про твої відвідини нашої печери. Я не користувалася шпилькою для волосся, гарантую, видно, вона випала з кишені куртки. П'ятикронова монета, мабуть, твоя.
А сигаретного недопалка не знаходив? Пригадуєш? Ми, ясна річ, не мали права брати з собою у кам'яний вік сигарети. Тобто, треба було кинути курити чи принаймні зробити тривалу перерву на той час, що ми жили дикунами. Та одного разу ти прийшов з риболовлі і, без сумніву, потайки там посмалив. Від тебе гостро пахло куривом, я відчула, бо тобі не вдалося уникнути поцілунку. Ти відразу зізнався, почувався таким винуватим. Тобі було дуже прикро за переступ, Стейне. Ти без вагань віддав мені пачку сигарет, і вони згоріли в багатті ще того ж вечора.
Але як ти ставишся до того, що я пережив там, у горах, рік по тому?
Гаразд, гадаю, я можу збагнути те, що ти описав. Можливо, твоє пережиття не таке вже й відмінне від того, у що вірю я. Уся твоя розповідь зводиться, ясна річ, до одного — сягає потужним корінням отого твого Великого вибуху. Та хіба ми не є насамперед унікальними, несхожими між собою індивідуумами? Неповторними особистостями? Про це ми розмовляли того разу. Нині я додам, ми ще й духовні істоти.
Звісно, комусь може видатися дотепним, що атоми та молекули, котрі колись покинуть моє тіло, згодом перейдуть у зайця чи гірського лиса. Мене ж така думка хіба розвеселить, не більше. Бо ж мене не стане, Стейне! Чуєш чи ні? Ось з чим я не могла змиритися тоді! Що я буду я лише якусь ще коротку мить. Я хочу бути! Нині я сильніша за тебе, нині я маю дивовижну надію, дивовижну віру.