Однак у тому, як я усе сприймаю, є якась двоїстість, бо я можу покидати космічний корабель і водночас бути скрізь з тобою, там, де ми бували удвох. Гадаю, я здатний на яскраві "позатілесні" пережиття. Усе це цілком нелогічне і позбавлене взаємозв'язку, та я принаймні можу певною мірою сам вибирати, де чи коли саме перебувати там, унизу. Це наче шаманське переміщення душі... Згадуючи нашу мандрівку до Нормандії, я знав, Що ми дійсно там. Коли ми сиділи на каменях і смакували печеною фореллю на Гардан-ґервідді, ми дійсно були там, бо я навіть запах запеченої риби відчував. У проміжках поміж тими картинами-спогадами не було іншого життя, не існувало жодної хронологічної послідовності, лише континуум, вічність, немов велетенська миска, з якої можна виймати маленькі шматочки мозаїки. Ні, не так... шматочки мозаїки з кольорового скла закладені в калейдоскоп, я дивлюся у нього, сидячи в космічному кораблі, і сам вибираю собі фрагмент спогадів, на якому хочу сфокусуватися і знову пережити.
Нараз я розумію, що ти й далі живеш там, унизу, під товстою попоною сажі, пилу та попелу. Мене пронизує здогад, що ти, мабуть, єдина, хто вижив. Це ж бо логіка сну чи, радше, абсолютна відсутність логіки сновидінь, і ти мусиш допомогти мені повернутися на Землю. Ти вижила, бо заховалася в одному з глибоких тунелів Вестланну. Лише ти можеш повернути мене назад. Незабаром я впаду в один з рукавів фьорду неподалік Юстедальсбреена, і саме ти відчиниш капсулу, яка гойдатиметься на воді. Уві сні все видається таким простим, тобі достатньо лише взяти човна і витягти мене.
Я знову переживаю той момент, коли ми перепливли з тобою човном фьорд, полягали в траву під старою стодолою на протилежному березі і засмагали. Ти соромилася засмагати топлес на моріжку перед готелем. Ми й зараз лежимо там, сонце не шкварить, десь двадцять градусів тепла, однак ми поклали пляшку з питвом у воду, щоб вона охолодилася. Трохи згодом ми пливемо назад і раптом помічаємо двох дельфінчиків, які прямують углиб фьорду від Балестранда. Вони якийсь час кружляють навколо нашого човна —ми злякалися, — а тоді пливуть собі геть.
Коло за колом я облітаю чорну планету. Мені так боляче на душі, що мине лише кілька годин, і всесвіт не матиме більше духовного життя. Я складаю долоні до молитви і звертаюся до Бога, у якого не вірю: Молю Тебе, поверни все назад! Дай мені ще один шанс! Невже увесь цей світ не заслужив на ще один-єдиний шанс?
і тут відбувається щось дивне, у фільмі такого б не було, але ж це цілком інший жанр, це — сон. Раптом Джеф та Гассан заворушилися, кліпають очима, і що далі? А далі пил і кіптява навколо земної кулі розсмоктуються, і я бачу темно-блакитну гладінь Атлантики під собою, ми летимо до західного узбережжя Африки...
На цьому місці я прокидаюся. Я не можу по-вірити, що то був тільки сон. Найдивніше в тому сні — Джеф та Гассан, такі живі, реальні, не схожі ні на кого, з ким я стрічався в дійсності. Десь взялася дивовижна впевненість, визнання, що таки мусять існувати паралельні світи і що такі подорожі душі, справді, можливі...
За вікном поміж схилами гір і далі виснуть повісма туману, та вони не затуляють фьорду.
Я спускаюся вниз, снідаю, усе ще цілковито перебуваючи в полоні сну. Потім беру повну по вінця філіжанку кави і виходжу з нею на терасу.
А там — ти!!!
VI
Так, а там стою я. І тебе, мабуть, враз осяє здогад, Щ° т°бі наснився віщий сон?
Мабуть...
Ти чимось зараз зайнятий? Ні... Чому питаєш?
Хотіла би знати, чи не маєш якихось планів на вечір.
Та ні, навпаки. Беріт саме пішла на виставу до театру разом зі своєю сестрою.
Тоді, гадаю, ми можемо продовжити наш діалог. Нільс Петер десь грає в бридж зі своїми кумп-лями. Тож нам належить увесь вечір. Так гарно сидіти тут і дивитися згори вниз на місто. Та мені тривожно на душі...
А ти? Де ти сидиш?
Удома, в маленькому кабінеті на другому поверсі. Мій письмовий стіл також стоїть перед вікном, зверненим до міста. На Осло вже почали наповзати сутінки, яскравішими стають вогні міста. Я бачу освітлений Екеберґ і мис Несодден.
З мого вікна видно Воґен і Корскіркен, а ген далі — Юганнескіркен. Ще я бачу пожежне депо і ратушу перед озерцем Лілле Люнґенгордсванн.
Повернемось до того, що пишеш ти: А там стояла я, і тебе, мабуть, враз осяяло, що тобі наснився віщий сон...
Коли напередодні ввечері я приїхав до готелю, мене не полишало відчуття, що будь-якої миті можу наткнутися на тебе або в камінній залі, або в ресторані. Кожна сходинка на горішні поверхи нагадувала про тебе, кожна картина на стінах, кожний килимок, і стара телефонна будка, пригадуєш? Чи кажучи інакше: найгостріше тут, у готелі Мюндаль, я відчував саме твою відсутність. Куди б я не йшов, тебе там не було. Тож не дивно, що мені наснилися часи, коли ми були разом. Несподівано зустріти тебе на терасі було наче громом з ясного неба. Оце я називаю непе-ревершеним збігом. Однак ти з'явилася у Мюн-далі зовсім не тому, що наснилася мені.
Хіба ні? Усю ніч, доки ти кружляв орбітою навколо обпаленої планети, я спала в ліжку зовсім поряд. Хіба ти не вважаєш — з огляду на те, що
тобі наснилося, — цілком ймовірним, що між нашими душами відбувся осмос, своєрідна дифузія. Чи знав ти, що людина сприйнятливіша до телепатії та ясновидінь уві сні? Цей феномен у фаховій літературі називається паранормальними снами. Проводилися лабораторні дослідження, існує антропологічний матеріал, який також висвітлює це явище. Тобі доводилося читати ісландську родову сагу ггро Ґюннлауґ Ормстунґе "Зміїний Язик"? Принаймні ти, напевно, пригадуєш сни Йосифа з Першої Книги Мойсея. Усі ці сни були виразно віщими або ж, інакше кажучи, прекоґнітивними.
Сагу про Гельґу, Ґюннлауґ та Графн мені читала у дитинстві мама. Сподіваюся, ти не забула, що я народився в Ісландії? Питання у тім, скільки літературного домислу в тих сагових снах. Однак я можу погодитися, що тлумачення снів було колись майже універсальним методом, я маю на увазі провіщення майбутнього...
Твій сон, хоч там що кажи, а має усі характерні риси того, що я називаю віщим сном. То був типовий сон-провидіння. Сам же визнаєш, що був він неймовірно яскравим та виразним?