Після обіду я повертаюся до готельного номера, розпаковую речі. Відсьорбую горілки зі своєї пляшки і дивлюся крізь вікно у літню ніч. Надворі злива, стіна дощу... Над фьордом ячать чайки, їхні пронизливі крики долинають і з даху Самвір-келагет. Я відпиваю ще ковток з пляшки, перш ніж укладатися до сну.
І ось я зустрічаю тебе наступного ранку на терасі готелю. Ви прибули вже після обіду, десь тоді, коли я стояв біля вікна у своєму номері з пляшкою горілки в руках. Звісно, я думав про нас. А ти на ту мить вже була в готелі. На обід ви запізнилися, то ж вам подали спрощене меню у приміщенні кафетерію, коли все вже прибрали, і ресторанна зала спорожніла.
Я довго лежав без сну, прислухаючись до вереску чайок. Поклавши голову на подушку і заплющивши очі, я подумав: я є, тут і зараз. Яке це тепле й затишне відчуття: бути тут і зараз... Бути собою...
А тоді поринув у дивовижний сон. Мені здавалося, він снився цілісіньку ніч чи навіть довше.
Ще й нині я маю відчуття, ніби всього, що наснилося, я зазнав насправді. Таки зазнав насправді...
Ось я й ставлю крапку під моєю маленькою одісеєю. Я писав увесь день, навіть не попоївши до пуття. Пив каву і чай, зо два рази сходив униз, до шафки в кутку, хильнути чарчину.
А ти? Вже повернулася додому після учительської наради?
Так, я вже вдома. Гадаю, тобі варто навчитися триматись подалі від тієї шафки в кутку. Надворі лише п'ята година. Хіба так важко запровадити собі правило не відчиняти шафки до восьмої чи дев'ятої вечора? Та про це ми вже говорили й раніше. Тоді я зуміла вирватися і зазирнути до Гріл-лена, щоб побачитись з тобою по обіді. А ти вже сидів там з гальбою пива!
Бо ще тоді я сушив собі голову такими ж колосальними перспективами. Хіба ж і тобі не па-морочиться в голові від думки, що ти невід'ємна частка цього всесвіту1? Я пишу, що здатний відчути взаємозв'язок між власною свідомістю та народженням всесвіту 13,7 мільярдів років тому, а ти натомість докоряєш мені кількома наперстками горілки з трухлявої шафки у кутку на Кон-ґевеєн. Це навіть зворушливо, що ти й далі спроможна на таке — турботу про мене.
Я знаю. Мабуть, це й справді зворушливо.
Чекаю на відповідь. Якої ти думки про мої розмисли впродовж мандрівки країною від Люсаке-ра до Ф'єрланна?
Навіть не знаю, що й сказати... Хіба щось приблизно таке, як сказала твоя студентка: Це цікаво, Стейне! Цього разу я не іронізую, мені, справді, було цікаво. Не можу втриматися, аби не зациту-вати твоє ж формулювання: "...поки що ми не можемо нехтувати ймовірністю, що цей всесвіт € пульсуючим джерелом, з якого народжуються живі душі у своїх найрізноманітніших зовнішніх проявах". Наступна цитата анітрохи не суперечить попередній: "Я гадаю, цьому має бути глибше пояснення — корінь чи підґрунтя, інакше кажучи, — ніж фізичні закони, які сформували наш всесвіт". Можливо, ці слова справді відображають твоє "мінімальне кредо", принаймні ти спробував ними відповісти на моє запитання: у що ти віриш?
Та все ж я просила тебе ще про інше: хотіла почути про твій сон, а ти мене знову почастував матеріалістичним трактатом. Ані секунди не сумніваюся, що він цілком згодився б як природознавчий four deforce чи щонайменше за подорожні нотатки, однак пишеш ти лише про зовнішню оболонку нашої духовної природи. Для мене це все одно, що милуватися мушлею більше, аніж розкішною перлиною всередині тієї мушлі. На тисячі ж бо мушель припадає лише одна з перлиною! Ти раз по раз мене дивуєш!
Я сиджу в космічному кораблі, який кружляє орбітою навколо Землі. Я перебуваю в стані невагомості. Здається, ніби я безтілесний, я — чиста свідомість.
Планета піді мною вкрита кіптявою і пилом. Уся земна куля чорна. Я не бачу ні морів, ні суходолу. Навіть у Гімалаях гірські шпилі не простромлюють чорну ядерну зиму. Я гукаю: Хьюстон! Хьюстон! Хоча й знаю, надаремно. Радіо мертве. Астероїд, якому я мав перегородити шлях до Землі, вочевидь, знищив усе людство і, можливо, усіх хребетних тварин, принаймні тих, що заселяли суходіл.
Я продовжую кружляти орбітою навколо обвугленої планети, раз у раз повертаючись думками до того, що трапилося. Знову астероїд ний дощ знищив майже все живе, точнісінько як це було на зламі крейдяного та третинного періодів чи пермського й тріаса. Тоді вимерли всі динозаври. Тепер не вижили, мабуть, навіть ссавці. І в цьому моя провина! Лише на мені самому лежить відповідальність за те, що сталося.
Велетенський астероїд з багатокілометровим діаметром уже давно прямував до Землі, загрожуючи їй зіткненням. ООН зібрала термінову нараду. Уперше в історії усі нації одностайно співпрацювали, аби порятуаати планету від загибелі.
Було ретельно сплановано запуск пілотованого космічного корабля, нашпигованого ядерною вибухівкою. Астронавти мали стати смертниками. Я, Гассан та Джеф добровільно зголосилися пілотувати корабель. Бомба повинна була детонувати у безпосередній близькості від астероїда, та все ж на достатній відстані, щоб він не розлетівся на надто дрібні упамки. Нашим завданням було лише збити астероїд з курсу, щоб він пролетів, не зачепивши Землі.
На момент запуску корабля ймовірність зіткнення астероїда із Землею становила 99%. Звісно, нам не треба було детонувати бомбу в ручному режимі, на це запрограмовані бортові комп'ютери. Нам слід тільки неухильно дотримуватися курсу на ворожий об'єкт, а бомба мала вибухнути на заданій відстані. Легке завдання...
З-поміж багатьох сотень добровольців вибрали нас трьох. То була тривала процедура розмаїтих тестувань наших фізичних та психічних якостей, однак остаточний вибір належав лотереї. У такий спосіб кожен з обранців одержував шанс уникнути смерті. То було як толока, добровільне зголошення допомогти, однак останній етап більше скидався на російську рулетку. Та як тільки зосталося нас троє, тих, що витягнули виграшний — чи то програшний квиток, — залежить, як на це дивитися, ми стали героями. На нас було покладено місію врятувати планету від знищення. Ми були піонерами і неймовірно пишалися, що такий шанс випав саме нам.
Ми мали підійти до астероїда на проміжку між Марсом та Юпітером. Доля усього людства, а, можливо, й усієї біосфери залежала від нас, від нашої точності й цілковитого самовладання.