Насправді жінка була того ж віку, що я нині, не більше і не менше. Таких називають жінками середнього віку...
Угледівши тебе на порозі тераси, я ніби зустріла саму себе. Востаннє ми бачилися тридцять років тому. Але справа не тільки в цьому. Я так виразно сприймала себе наче збоку, тобто з твого кута зору і твоїми очима. Нараз я стала отією Брусничною Жінкою. Тривожне відчуття...
Мене знову гукають. Уже втретє... Я відсилаю і знищую своє послання. З теплими думками про тебе... Сульрун.
Мені довелося опановувати себе, щоб не написати "твоя Сульрун", бо ж розійшлися ми не в сварці. Того дня я тільки взяла деякі речі та й пішла. І не повернулася. Аж майже за рік написала з Берґена, попросила спакувати й вислати моє манаття, та навіть тоді не потрактувала свого вчинку за формальне розлучення, а лише за єдино можливий практичний крок, бо ж мешкала дуже далеко, по той бік гір. Минуло кілька років, перш ніж я зустріла Нільса Петера. Тобі з Беріт спотребилося понад десять років, щоб знайти одне одного.
Ти був терплячим, це правда. Ніколи всерйоз не вірив у наш розрив. Я ж, бувало, не раз відчувала себе невірною поруч з чоловіком.
Довіку не забуду того, що трапилося там, на перевалі. Таке відчуття, ніби я щомиті думаю про це.
Але потім трапилося інше — диво, що провиділо надію. Нині я потрактовую його як дарунок долі.
Як гадаєш, чи зуміли б ми разом користатися тим дарунком? Але ми були налякані до нестями. Спершу ти просто впав ниць, заховавшись за мене, а потім підхопився на ноги й щодуху кинувся бігти.
Уже за кілька днів наші шляхи розійшлись. Ми втратили здатність або ж бажання дивитися одне одному в вічі.
Обоє, Стейне, обоє. Неймовірно...
Сульрун, СульрунІ Якою гарною ти була! Якою чарівною у червоній сукні на тлі фьорду, саду та білої огорожі!
Я відразу впізнав тебе, як не впізнати. Чи, може, мені примарилося? Але то була ти — немов вилущена з цілком іншої епохи.
І дозволь одразу сказати: твоя поява аж ніяк не асоціювалася в мене з "Брусничною Жінкою".
Ти мені пишеш! Неймовірно! Усі ці тижні я марив надією, що ти озвешся. Пропозиція спілкуватися в мережі була моєю, але ти наполягла, що сама, як матимеш слушну нагоду, даси про себе чути. Отож ініціатива залишилася за тобою.
То було так приголомшливо знову побачитися у тому закапелку. Ніби все життя ми прожили за укладеною з прадавніх часів угодою зустрітися саме в тому місці і в той час. Але ж такої угоди ніколи не існувало. Неймовірний щасливий випадок!
Я виходив з ресторанної зали, несучи філіжанку кави на тарільчику. Від несподіванки рука здригнулася, трохи кави розхлюпалось, обпікши мені зап'ястя. Твоя правда, я ледве втримався на ногах, бо ж треба було рятувати філіжанку.
Я стримано привітався з твоїм чоловіком, якому раптом негайно заманулося забрати щось з авто. Ми з тобою заледве встигли перекинутися кількома словами — надійшла господиня готелю, мабуть, побачила, як я проходив повз рецепцію, і впізнала, хоч минуло понад тридцять років. Тоді Ще її мама відала готелем.
Ми стояли навпроти одне одного, а вона, видно, сприйняла нас за середнього віку подружжя, яке колись, у давню давнину, провело тут, біля фьорду, свій медовий місяць, перш ніж осісти і прожити удвох усе життя (я спробував уявити собі цю картину), і аж тепер, можливо, пройняте приступом ностальгії, захотіло повернутися у лаштунки своєї юнацької пригоди. Після сніданку подружжя, звісно, вийшло покавувати на терасі, не покурити, — ще б чого бракувало, у такому віці ми обоє, звісно, мали б уже покинули курити, —а помилуватися багряними буками, фьордом та горами. Бо ж тоді завжди так робили ...
Готель має нову рецепцію, нове кафе для подорожніх, але дерева, фьорд і гори залишились тими ж. Не змінились і меблі та картини а камінній залі, більярдний стіл теж колишній, я навіть сумніваюся, чи настроювали від того часу старе піаніно. Ти грала на ньому Дебюссі та ноктюрни Шопена. Ніколи не забуду, як готельні гості зібралися навколо інструменту і винагородили твою гру справжніми оваціями.
Тридцять років спливло, а час мовби застиг на місці.
Я ледь не забув про єдину зміну, що сталася відтоді. Нові тунелі! Ми прибули до готелю поромом і відбули теж поромом. Іншим шляхом туди годі було дістатися.
Пригадуєш, як вляглася наша тривога, коли ми довідались, що уже прийшов останній пором і більше не буде? Село відрізане від світу, у на-
шому розпорядженні решта вечора, ніч і ранок, доки пором випливе у фьорд, а потім ополудні повернеться з новими пасажирами. Благословенне відтермінування, казали ми. Трапилось би це сьогодні, ми б просиділи, мабуть, увесь вечір на терасі, спостерігаючи за автомобілями, що вигулькують з тунелю: попрямують всі далі на захід чи котрийсь зверне біля Льодовикового музею до готелю, щоб забрати нас, тобто, арештувати?
Я, до речі, забув, як ми приглядали за її донечками. Отже, не все запам'яталося.
Погоджуюся на пропозицію знищувати твої електронні листи і свої відповіді, щойно відіславши їх. Правду кажучи, я й сам не люблю перевантажувати комп'ютер зайвими документами. Не прив'язана до записів вентиляція думок та асоціацій дає інколи відчуття свободи. Сьогоденню властиве надмірне нагромадження слів та прискіплива увага до них чи то в світовій електронній мережі, чи то на аркушах-пам'ятках, а чи на твердих комп'ютерних дисках.
Отож я знищив твого листа ще до того, як сам сів писати відповідь. Мушу визнати, наша угода має свої недоліки: стерши послання, я втратив шанс ще раз перечитати деякі твої пасажі, тепер доведеться покладатися хіба на власну пам'ять. Лише так продовжуватиметься наше електронне спілкування.
Ти натякаєш, що за приголомшливою зустріччю на готельній терасі стояли якісь надприродні сили. Щодо подібних тверджень, мушу відразу попросити твого розуміння, бо хочу висловитися не менш категорично, ніж того разу. Такий збіг вважаю лише випадковістю, не зумовленою жодною вищою силою чи "провидінням". У нашому випадку, справді, йдеться не про тривіальний, однак усього лиш про надзвичайний збіг обставин. Згадай і ті всі дні, коли з нами не траплялося нічого схожого.