Рея поДала журнал Мартінові. Він перебіг його очима і відклав набік.
— Хто митиме посуд?
Він підвівся й почав збирати тарілки. Вона підігнула ноги, вперлася п'ятами в спинку стільця й обняла коліна.
— Ти ж детектив і повинен радіти, що трапився незвичайний випадок. По-твоєму, до лікарні дзвонив загадковий убивця?
— Не знаю.
— А мені здається, що міг дзвонити він. Мартін Бек здвигнув плечима.
— Все, певне, було з біса просто,— сказала вона.
— Можливо.
Хтось посмикав за двері, та дзвоник мовчав, і Ре.я не пішла відчинити.
У будинку виробився своєрідний звичай. Якщо хтось хотів, щоб йому не заважали, то замикав двері, а з другого боку, коли в когось була важлива справа, то він дзвонив. Такі стосунки вимагали взаємної довіри.
Мартін Бек помив посуд і сів.
— Може, знімемо пробу з твого дорогого вина? — запропонувала Рея.
Вино справді було добре. Вони посиділи мовчки.
— Тобі подобається твоя служба?
— Гм...
— Не хочеш про це, то балакаймо про щось інше.
— Здається, мене надумали поставити начальником управління.
— А ти не хочеш,— зробила висновок вона. Потім, помовчавши, спитала:-Яку ти музику любиш? Я маю всякі платівки.
Вони перейшли до кімнати з програвачем та різними за кольором кріслами і ввімкнули музику.
— Скинь той піджак, хай йому біс,-сказала Рея.— І черевики.
Вона відкоркувала другу пляшку, але тепер вони пили поволі.
— —Ти була в поганому гуморі, коли я прийшов,— сказав Мартін Бек.
— І так, і ні.
Більше вона нічого не сказала. Отже, зустріла його навмисне холодно. Натякнула, що вона не така легка здобич, [376] як йому здається. Він зрозумів натяк і бачив, що вона знає про це.
Мартін Бек ковтнув вина, йому було дуже легко на серці.
Він хитро глянув на Рею, що сиділа насуплена, спершись ліктями на низенький столик.
— Може, розважимося мозаїкою? — раптом спитала вона.
— Я маю вдома дуже гарну,— відповів Мартін Бек.— Лайнер "Куїн Елізабет".
Це була правда. Він років два тому купив ту мозаїку, а потім забув про неї.
— Прихопи з собою другого разу,— сказала Рея. Вона сіла інакше — схрестила ноги і сперлась підборіддям на руки.
— До речі, врахуй, що я сьогодні в кепській формі. Він швидко глянув на неї.
— Знаєш, як це буває в жінок. Мартін Бек кивнув головою.
— У мене особисте життя не цікаве. А в тебе?
— Нема ніякого. .
— Це погано.
Рея змінила платівку, й вони випили ще вина. Він позіхнув.
— Ти стомлений? — спитала вона. Мартін Бек промовчав.
— А йти додому не хочеться, ге? Що ж, не йди.— І відразу додала: — Я все-таки спробую трохи .почитати. Тільки скину ці прокляті штани. Не повернешся в них, такі вузькі.
Вона швидко роздяглася, шпурляючи одяг просто на підлогу, й надягла довгу, до самих п'ят, чудернацьку" нічну сорочку з темно-червоної фланелі.
Мартін Бек зацікавлено дивився, як вона переодяглася.
Такою він собі й уявляв її. Пружна, дужа, струнка постать. Русяве волосся, опуклий живіт, невеличкі круглії груди.
Ніяких шрамів, родимок чи інших особливих прикмет.
— Чому б тобі не лягти трохи? — сказала Рея.— Ти якийсь зовсім змучений.
Мартін Бек послухався. Вів справді був стомлений і майже зразу заснув. Уже дрімаючи, він побачив, що Рея сидить за столом, схилившись над книжками.
Коли він розплющив очі, вона стояла коло ліжка.
— Вставай, уже дванадцята,— сказала вона.— Я [377] голодна, як вовк.. Підеш замкнути під'їзд, а я тим часом приготую гарячий бутерброд. Ключ висить на одвірку ліворуч на зеленому шнурочку.
XXVII
Мальмстрем і Мурен пограбували банк у п'ятницю чотирнадцятого липня. Рівно за чверть до третьої вони зайшли до зали в масках, гумових рукавицях і оранжевих комбінезонах.
Вони тримали в руках свої великокаліберні пістолети, і Мурен відразу вистрілив у стелю. ї, щоб присутні зрозуміли, чого вони завітали, крикнув, наслідуючи чужинську вимову:
— Пограбування!
Гаузен і Ґоф були в звичайних костюмах, тільки обличчя затулили чорними ковпаками з прорізами на очі. Гаузер був озброєний автоматичним пістолетом, а Гоф — прикороченим дробовиком "маріца". Вони стояли біля дверей і прикривали головним грабіжникам відступ до машин.
Гоф водив дулом дробовика, щоб тримати на відстані сторонніх, а Гаузер, згідно з планом, зайняв тактично вигідну позицію, щоб можна було тримати під прицілом банкову залу і тротуар.
Мальмстрем і Мурен тим часом ретельно спорожняли одну за одною каси.
Все відбувалося точно за планом.
За п'ять хвилин др цього біля гаража на Русенлундс-гатан у південній частині міста вибухнула якась стара машина. Відразу після вибуху поблизу спалахнула стрілянина ї зайнявся, недалеко будинок. Підприємець А, що влаштував усе це, вийшов подвір'ям на другу вулицю, сів у свою машину й поїхав додому.
Рівно через хвилину після вибуху в браму на подвір'я поліції почав заїздити заднім ходом мебльовий фургон. Він заїздив навскоси і застряг там. Із нього висипались паперові коробки з ганчір'ям, облитим пальною сумішшю, і відразу спалахнули.
А тим часом підприємець Б спокійно відходив від того місця тротуаром, ніби цей шарварок його не стосувався.
Одне слово, все відбувалося так, як було розраховано. Грабіжники виконували заплановані дії одна за одною [378] в точно визначені хвилини і за тією черговістю, яка була запланована.
І з погляду поліції події відбувалися так, як було передбачено, в той самий термін і в такій самій послідовності.
Була тільки одна маленька неузгодженість.
Мальмстрем і Мурен зробили наскок не в Стокгольмі.
Вони пограбували банк у Мальме.
Пер Монсон, старший слідчий кримінальної поліції Мальме, саме пив каву в своєму кабінеті. Його вікно виходило на подвір'я, і він мала не вдавився булкою, коли раптом щось бухнуло і біля брами знявся густий, масний дим. Тієї миті Бенні Скаке, молодий поліцай, на якого покладали надії, хоч він, незважаючи на свою службову пильність, і досі був тільки помічником слідчого, квапливо відчинив двері його кабінету й повідомив, що прийнято сигнал тривоги. На Русенлундсгатан хтось висадив у повітря машину, триває стрілянина і горить принаймні один будинок.
Хоч Скаке прожив у Мальме три з половиною роки, він навіть не чув про таку вулицю й не знав, де вона пролягає. Зате Пер Монсон знав у своєму рідному місті кожен закуток і здивувався, чого це раптом комусь заманулося висаджувати в повітря машину на глухій вулиці тихого міського району, що мав назву Софіїн Гай.