Він завжди дуже любив цю частину Стокгольма. А надто як був малий,, коли біля пристаней стояли зі своїми вантажами кораблі з далеких країв. Тепер рідко побачиш справжній океанський корабель, їхній час минув, натомість з'явилися пороми для охочих випити з Аланд-ських островів. Кепська заміна. І вимирає стара гвардія докерів та моряків, що були свого часу найважливішою часткою порту.
Сам Мартін Бек сьогодні почувався краще. Хоч би тому, що йому подобалася прогулянка. Він ішов швидко, цілеспрямовано і думав про своє.
Вперті чутки про підвищення непокоїли його дужче, ніж досі. До тієї прикрої необачності, якої він допустився п'ятнадцять місяців тому, Мартін Бек найбільше боявся посади, яка б прикувала його до письмового столу. Він завжди волів працювати поза кабінетом або принаймні мати змогу приходити й виходити, коли схочеш.
Думка про великий кабінет — довгий стіл, дві картини [366] на стінах, обидві оригінали, обертове крісло, м'які фотелі для відвідувачів, фабричний килим, особистий секретар — ця думка тепер лякала його куди .більше, ніж тиждень тому. Не тому, що він повірив у ті чутки, а тому, що перестав бути байдужим до наслідків. Може, все-таки не однаково, як складеться його подальше життя.
Півгодини швидкої ходи, і він уже на місці.
Склад був старий, певне, його мали розвалити, він не годився для контейнерних вантажів і взагалі не відповідав сучасним вимогам.
Робота в ньому не кипіла. Будка для завідувача складу була порожня, шибки, крізь які він колись наглядав за своїми підлеглими,. запорошені, одна навіть розбита, Календар на стіні — дворічної давності.
Поряд із невеликою купою штучних вантажів стояв електронавантажувач, а за ним Мартін Бек помітив двох чоловіків — один був у жовтогарячому комбінезоні, а другий — у сірому халаті.
Вони сиділи на пластмасових каністрах, а між ними стояв перевернений ящик. Один із_ робітників був зовсім молодий, а другий на вигляд .мав років сімдесят, хоч навряд чи справді був такий старий. Молодий читав учорашню газету й курив цигарку, а його товариш просто сидів.
Робітники байдуже глянули на— Мартіна Бека, проте молодий усе-таки виплюнув з рота цигарку й погасив її підбором.
— Курити на складі,— похитав головою старий.— Знаєш, що тобі за це було б...
— ...колись,— байдуже докінчив за нього молодий.— Але ті часи давно вже минули, чи ти й досі не втямиш цього, старе одоробло?
Він обернувся до Мартіна Бека й сказав неприязно:
— А вам чого тут треба? Стороннім вхід заборонений. Он написано на дверях. Чи ви не вмієте читати?
Мартін Бек витяг посвідчення й показав його.
— Лягавий,— скривився молодий.
Старий нічого не сказав, але опустив очі й відхаркався, ніби хотів плюнути.
— Ви тут давно працюєте?
— Сім днів,— відповів молодий.— А завтра кінчаю. Краще знов повернусь на товарну станцію. А вам яке діло?
Мартін Бек промовчав, і хлопець повів далі:
— Тут скоро все стане. А от дід пам'ятає ту пору, коли в цій проклятій халабуді гнуло спину' двадцять п'ять чоловік і їх підганяли два наглядачі. Він мені [367] про це двісті разів розповідав за цей тиждень, правда, діду?
— То він, мабуть, пам'ятає вантажника на прізвище Сверд. Карл Едвін Сверд.
Старий підвів на Мартіна Бека тьмяні очі.
— А що сталося? Я нічого не знаю.
Все зрозуміло. Із контори вже повідомили, що поліція шукає когось, хто пам'ятає Сверда.
— Сверд помер і похований.
— Он як, помер... Тоді я його пам'ятаю.
— Не варнякай, діду,— сказав молодий.— Коли Юган-сон питав тебе недавно, ти нічого не пам'ятав. Ти зовсім здурів.
Видно, він вирішив, що Мартіна Бека можна не боятися, бо спокійно закурив нову цигарку й повів далі:
— Старий геть здитинів. Другого тижня його звільняють, а з нового р,оку він буде вже отримувати пенсію, коли доживе до того часу.
— З моїм глуздом усе гаразд,— ображено сказав старий.— Кого-кого, а Калле Сверда я добре пам'ятаю. Але мені не сказали, що він помер.
Мартін Бек слухав мовчки.
— З того світу ніякий біс тебе не дістане,— по-філософському докінчив старий.
Хлопець підвівся, взяв каністру й пішов до виходу.
— Хоч би та бісова машина вже приїхала,— буркнув він.— Щоб швидше вшитися з цієї дідорні.
Він примостився з каністрою на осонні.
— Що за людина був Калле Сверд? — спитав Мартін Бек.
Старий похитав головою, знов відхаркався і цього разу плюнув, мало не влучивши в черевик Мартіна Бека.
— Що за людина? Це все, що ви хочете знати?
— Так:
— А він справді помер?
— Помер.
— Тоді я скажу вам, що Калле Сверд був найгірше стерйо в цій плюгавій державі, принаймні я гіршого ні бачив.
— В якому розумінні?
Старий засміявся деренчливим сміхом.
— В усіх, які є. Мені не доводилось ніколи працювати з гіршим мерзотником. А я за свій вік сім морів побачив, єс, сер. Уже яке ледащо отой шмаркач, та Сверд і йогф переплюнув. Гарна була в нас робота, а ці нікчеми зведа її нінащо. [368]
Він кивнув у напрямку дверей.
— А що в Сверда було таке погане?
— Що? Все погане. Одне, що був останнє ледащо, ніхто так вмів сачкувати, як він. А ще страшенний скнара. І товариш паскудний-здихай у нього на очах, а він тобі ковтка води не дасть.
Старий замовк, потім хитрувато додав:
— Хоч на одне він був мастак.
— На що?
Старий відвів очі, завагався, потім сказав:
— На що? Та хоча б лизати гузно наглядачам і спихати свою роботу на інших. Прикидався хворим. Примудрився піти на інвалідність, перше ніж його звільнили.
Мартін Бек сів на ящик.
— Ви спершу не це хотіли сказати.
— Я?
— Так.
— А Калле Сверд справді врізав дуба?
— Так, помер. Слово честі.
— У лягавих нема слова честі. А крім того, гріх об— —мовляти мертвих, хоч мені завжди здавалося, що це не має значення, аби ти тільки з живим жив по-людському.
— Так само і я думаю,— відповів Мартін Бек.— Отже, на що Калле Сверд був мастак?
— Він, падлюка, завжди знав, які ящики розбивати. Але завжди брався до них у понаднормові години, щоб ні з ким не ділитися.
Мартін Бек підвівся. Ще один факт і, мабуть, єдиний, який цьому старому відомий. У їхній роботі завжди важливе було вміння розбивати потрібні ящики, і тонкощі цього діла тримали в таємниці. Найчастіше під час транспорту шкоди зазнавали ящики зі спиртними напоями, тю-тютюном і продуктами. А також з дрібним товаром, який можна було легко винести й продати.