Мартін Бек потер перенісся. На квартирі у Сверда не знайдено ні чекової книжки, ні копій бланків, ні повідомлень.
— Хтось із ваших службовців знає, Сверда в обличчя?
— Ні, жоден з них не бачив.
— Коли відкрито рахунок?
— Мабуть, десь у квітні тисяча дев'ятсот шістдесят шостого року.
— І відтоді щомісяця надходило по сімсот п'ятдесят крон?
— Так. Правда, останній внесок датований шістнадцятим березня цього року.— Бухгалтер глянув на свій календарик.— Це був четвер. А в квітні вже грошей не надійшло.
— Дуже легко пояснити чому,— сказав Мартін Бек.— На той час Сверд помер.
— Он як. Нас ніхто не повідомив про це. В таких випадках, до нас звертаються претенденти на спадок.
— Виходить, претендентів не було. Бухгалтер вражено глянув на нього.
— А тепер будуть,— додав Мартін Бек.— До побачення. .
Краще не затримуватись тут, ану ж хтось надумає пограбувати цей банк. Якщо,напад станеться при ньому, тоді від спецгрупи не відкрутишся.
Перекинуть. Відрядять.
Справа постала в новому світлі. По сімсот п'ятдесят крон протягом шести років! Так би мовити, постійний прибуток. А що Сверд ніколи не брав грошей, на таємничому [363] рахунку наросла чимала сума. П'ятдесят чотири тисячі крон плюс відсотки.
Для Мартіна Бека це були великі гроші. А для Сверда, певне, ще більші — цілий маєток.
Отже, Рея була не дуже далеко від правди, коли казала про гроші в матраці. Різниця тільки в тому, що Сверд виявився розважніший, та й сучасніший також.
Ця нова ситуація вимагала додаткових досліджень.
Далі треба було порозмовляти з податковими органами і переглянути бланки перерахувань, якщо вони справді є в архіві.
Управління податків не мало ніяких відомостей про Сверда. Його зарахували до вбогих і обмежувалися ви-шуканішою формою визиску, яка втілюється в націнці на продукти і найбільше б'є по кишені тих, у кого вона й так майже порожня.
Мартінові Беку здалося, що він чує в трубці, як податковий інспектор облизується на думку про п'ятдесят чотири тисячі крон, що залишились без власника. Він уже знайде спосіб конфіскувати їх, навіть коли виявиться, що вони набуті, як колись казали, чесним шляхом, наприклад працею.
Так, але навряд чи Сверд— заробив ці гроші чесною працею, а заощадити, таку суму з пенсії, яку він отримував, також неможливо.
А про що свідчать бланки перерахувань?
У центральному відділенні Торговельного банку швидко знайшли останні двадцять чотири бланки — всіх, коли він добре порахував, було сімдесят два,— і того ж таки дня після обіду він уже тримав їх у руках. Бланки були оформлені в різних філіях, і кожен заповнений іншою рукою. Напевне, рукою працівника банку. Звичайно, за якийсь час можна було б знайти тих людей і розпитати, чи вони пам'ятають клієнта. Величезна праця, яка, мабуть, нічого не дасть.
Хто може згадати людину, що багато місяців тому вносила сімсот п'ятдесят крон на свій —чековий рахунок?
Відповідь: ніхто.
За якісь півгодини Мартін Бек сидів уже вдома й пив чай із ювілейної чашки. Він дивився на неї й думав, що якби таємничий вкладник був схожий на фельдмаршала Гейга, його, звичайно, запам'ятав би кожен.
Але хто схожий на Гейга? Ніхто, навіть у "всіх без винятку фільмах чи театральних виставах найшанолюбні-ших режисерів.
Увечері йому знов наліг камінь на душу. Він знов не [364] знаходив собі місця, але вже трохи й тому, що не міг викинути з думки службові справи Сверда.
Ту безглузду замкнену кімнату.
Таємничого вкладника.
Хто він? Невже все-таки Сверд?
Ні.
Важко повірити, що Сверд завдавав би собі стільки мороки.
А головне, важко собі уявити, щоб звичайний робітник складу додумався відкрити в банку чековий рахунок.
Ні, гроші перераховував хтось інший. Мабуть, чоловік, бо навряд, щоб до банку приходила жінка, називала себе Карлом Едвіном Свердом і переказувала по сімсот п'ятдесят крон на свій рахунок.
І взагалі, з якої речі хтось переказував Свердові гроші?
На це запитання поки що не було відповіді.
І з'явилась ще одна незрозуміла постать.
Загадковий небіж.
Але найважливіша загадка — людина, що якимось способом у квітні або на початку травня примудрилась застрілити Сверда, хоч той сидів, немов у фортеці, у своїй замкненій зсередини кімнаті.
А може, всі ці троє невідомих — насправді одна особа? Вкладник, небіж, убивця?
Так, над цим питанням доведеться добре помізкувати.
Мартін Бек відставив чашку і глянув на годинник. Час пролетів швидко. Вже пів на десяту. І вже пізно кудись іти.
Та й куди можна піти?
Мартін Бек наставив платівку Баха і ввімкнув програвач.
Потім ліг у ліжко.
Він думав далі. Коли поминути всі прогалини й знаки запитання, можна скласти версію з того, що вже було відоме. Небіж, вкладник і вбивця — та сама особа. Сверд був дрібним шантажистом і протягом шести років змушував ту особу платити йому по сімсот п'ятдесят крон на місяць. Але через свою хворобливу скупість не витрачав тих грошей, а його жертва платила рік у рік, поки їй не урвався терпець.
Мартінові Беку не важко було уявити собі Сверда в ролі шантажиста. Але шантажист повинен мати козирі проти того, в кого він вимагав гроші. [365]
У квартирі Сверда нічого такого не знайдено.
Звичайно, для своїх таємниць він міг мати абонементську скриньку в банку. Якщо мав, то поліція скоро знатиме про це.
У кожному разі шантажист повинен був мати якісь відомості.
А де міг здобути такі відомості робітник складу?
Там, де він працював.
Або там, де мешкав.
Крім цих двох місць, Сверд, здається, більше ніде не . бував.
Тільки вдома й на роботі.
Проте в червні тисяча дев'ятсот шістдесят шостого ро-ру Сверд кинув роботу, а за два місяці до цього на його чековий рахунок надійшов перший внесок.
Отже, те, чим він міг, шантажувати, сталося більше як шість років тому. А що.Сверд робив після цього?
Платівка все ще крутилася, коли Мартін Бек прокинувсь. Якщо йому й снився сон, то він його не запам'ятав.
Була середа, і він чітко собі уявив, із чого має початися його робочий день.
Із прогулянки.
Ні, не до метро. В кабінет на Вестберзі йому не хотілося, і він вважав, що має вагому причину не йти туди сьогодні.
Замість цього він надумав прогулятися по набережних — спершу по Шепсбрун, потім перейти міст і звернути на схід уздовж Стадсгорден.