Замкнена кімната

Страница 24 из 71

Пер Вале

— Вибачте, тут трапилась якась помилка.

Проте інспекторка, двадцятип'ятирічна блондинка, що успішно спотворювала своє і так негарне обличчя помадою та пудрою, верещала далі:

— Я сама бачила!

— Що? — хвилювалась літня жінка.— Де злодій?

— Що тут діється? — один поперед одного питали поліцаї.

Маурітсон не втрачав витримки.

— Сталась якась помилка,— ще раз сказав він.

— Цей добродій допомагав мені перейти вулицю,— сказала літня жінка.

— Аякже! — обурено крикнула блондинка.— Такий допоможе!. Він смикнув за сумку так, що ця стара ба... дама мало не гримнула додолу.

— Ви все переплутали,— мовив Маурітсон.— Це хтось збоку штовхнув даму. А я тільки підтримав її, щоб вона не впала й не забилася.

— Не замилюй очі! — визвірилась на нього інспекторка.

Поліцаї запитально перезирнулися. Суворіший із них був явно практичніший і більше схильний до формальностей. Подумавши, він згадав магічну фразу:

— Прошу за мною.

Тоді помовчав і додав:

— Усі троє: підозрюваний, свідок і скривджена.

Стара жінка нічого не зрозуміла, а інспекторка зразу охолола. Тільки Маурітсон виявив готовність і покірність.

— Це явна помилка,— сказав він.— Але й не диво, коли [262] подумаєш, скільки потолочі вештається по вулицях. Я радо піду з вами.

— Що таке? — спитала жінка.— Куди треба йти?

— У дільницю,— пояснив суворіший поліцай. — В яку дільницю?

— Поліційну.

Валка рушила до дільниці під зацікавленими поглядами перехожих.

— Може, я помилилась,— засумнівалася блондинка. Вона звикла записувати номерй~машин і прізвища інших людей, а не самій фігурувати в протоколі.

— Нічого страшного,— лагідно втішив її Маурітсон.— Треба завжди ' бути пильним. А надто в таких людних місцях.

Дільниця містилася в будинку самого вокзалу. Поліцаї заходили туди перекусити під час служби, а також приводили затриманих підозрілих осіб.

Почалася забарна процедура.

Спершу записали прізвище тд адресу свідка й потерпілої.

— Ні, я таки помилилася,— знервовано заявила свідок.— І мені треба вже бути на роботі.

— Ми повинні все з'ясувати,— сказав практичніший по-ліцай.— Обшукай його кишені, Кеннете.

Його колега з Нерке почав витягати з Маурітсонових кишень цілком, невинні речі. А тим часом допит тривав далі:

— Ваше прізвище, шановний?

— Арне Ленарт Гольм,— сказав Маурітсон.-Або просто Ленарт Гольм.

— Адреса?

— Вікергатан, шість.

— Так, ім'я й прізвище сходиться,-сказав другий поліцай.— Таке саме написане в його посвідченні водія — Арне Ленарт Гольм. Усе так, як він сказав.

Перший поліцай звернувся до старої жінки:

— У вас чогось не стало?

— Ні.

— Зате в мене скоро не стане терпцю,-сердито сказала інспекторка.— Як ваше прізвище?

— Це до справи не стосується,— присадив її поліцай,

— Та ви не хвилюйтеся так,— заспокійливо сказав інспекторці Маурітсон.

— У вас щось украдено?

— Ні, ви вже раз питали.

— Що у вас було цінне в сумці? [263]

— Шість крон і тридцять п'ять єре в гаманці, проїзним квиток і пенсійне посвідчення.

— Усе це є?

— Є.

Поліцай згорнув записник, подивився на затриманих сказав:

— Тепер справа з'ясована. Ви дві можете йти. А Гольм іще залишиться.

Маурітсон поховав по кишенях свої речі.

— Торба з продуктами стояла біля дверей, із неї вигля дав огірок і шість стеблин ревеня.

— Що там у вашій торбі? — запитав перший поліцай

— Продукти.

— Так? Ану перевір, Кевнете.

Другий поліцай почав викладати все з торби на лавку на яку його колеги звичайно кидали свої кашкети й кобури, коли приходили відпочити.

Маурітсон спокійно стежив за ним.

— Так,— врешті сказав другий поліцай.-Тут справд самі продукти, як і сказав Гольм,— булка, масло, сир, ревінь і кава. Все, як він сказав.

— Що ж,— підсумував його колега,— тоді питання ви черпане. Склади, Кеннете, продукти назад у торбу.— Вії трохи подумав, потім звернувся до Маурітсона: — Вийшло непорозуміння, пане Гольм. Але ж самі знаєте, така в на< робота. Нам прикро, що на вас упала Підозра. Сподіває мось, ви не маєте до нас претензій?

— Певне, що не маю,— сказав Маурітсон.— Я розумію, що ви виконували свій обов'язок.

— До побачення, пане Гольм.

— До побачення, бувайте здорові.

Відчинилися двері, і зайшов ще один поліцай у сіро-блакитному комбінезоні. Він вів на ремінці вівчура, а і другій ніс пляшку лимонаду.

— Ну й спекота,— сказав він і шпурнув кашкета на лавку.— Сядь, Джеку.

Він відкоркував пляшку і приклався до неї губами. То-ді відірвав її від рота і знов гримнув:

— Сядь, Джеку!

Пес сів, але відразу знов схопився й почав обнюхуватр торбу.

Маурітсон уже йшов до дверей.

— До побачення, пане Гольм,— сказав і собі Кеннет

— До побачення, бувайте здорові,— відповів Ма урітсон.

Пес уже засунув усю голову в торбу. [264]

Маурітсон відчинив двері лівгію рукою, а правою сягнув по торбу.

Пес загарчав.

— Хвилинку! — скомандував поліцай у комбінезоні. Колеги вражено витріщились на нього. Маурітсон відштовхнув голову собаки і взяв торбу.

— Стійте! — наказав провідник собаки і поставив пляшку на лавку.

— Вибачте, що таке? — запитав Маурітсон.

— Цей пес намуштрований на наркотики,— сказав поліцай і поклав руку на кобуру.

XVII

Начальника відділу наркотиків звали Генрік Якобсон. Він працював тут майже десять років і ніколи не мав спокою. Хтось інший на його місці дістав би виразку шлунка, або порушення-моторних центрів, або дер би зубами завісу. Проте організм Генріка Якобсона все витримав, і тепер його важко було б чимось уразити.

Він дивився на розрізаний сир, випатрану булку, кон-вертики з гашишем, капсули з амфетаміном і одного зі своїх помічників, який саме шматував ревінь.

Перед ним сидів Маурітсон, зовні спокійний, але насправді дуже стурбований. Як це могло статись? Так по-дурному вклепатися! Ніхто б навіть не повірив. Не допомогло й подвійне страхування. І якби тільки раз, ще мож— ка було б зрозуміти. Але ж два місяці тому в нього вже були неприємності. Два рази поспіль! І справді вийде, . Що він угадав тридцять номерів у спортивному тоталізаторі.

Він сказав уже все, що кажуть у таких випадках. Мовляв, ця злощасна торба не його. її доручив йому на вокзалі якийсь незнайомець, і він мав передати торбу іншому незнайомцеві на Маріїнській площі. Звичайно, він здогадувався, що тут щось негаразд, але не міг устояти перед спокусою заробити сто крон, які обіцяв йому той незнайомий.