З удавано благодушним виразом комісар нібито спокійно стежив за провокаційними витівками розлюченого Йєфа і не перешкоджав йому кидатися по кімнаті, подібно до дикого звіра в клітці.
Найважче і найризикованіше в будь-якому дізнанні — це правильно вибрати момент, коли можна іти ва-банк. Тут немає раз і назавжди встановлених правил. Це навіть не залежить від того, у кого в дану мить більше козирів. Все визначає особиста інтуїція, особистий нюх.
Йому не раз траплялося починати атаку, не маючи ніяких переконливих фактів, і досягти перемоги за кілька годин. А часом, навпаки, маючи на руках усі докази і дюжину свідків, він марно морочився цілу ніч.
Багато також важило знайти правильний тон, різний у кожному окремому випадку, і от саме про те, який тон йому обрати за даних обставин, думав зараз комісар, закінчуючи свою вечерю.
— Може, хочете ще пару бутербродів?
— Єдине, чого я хочу, — це бути якнайшвидше на своїй баржі поруч із своєю жінкою!
Йому, видно, вже набридло кидатися по кімнаті. Він сів. Так, батогом тут нічого не доб'єшся, думав Мегре. Тут потрібен пряник. Треба почати лагідно, без звинувачень та погроз, дати йому виговоритися, не ловлячи на слові, не звертаючи уваги на дрібні суперечності та помилки, пригати його пильність, завести в пастку, а потім скінчити все з одного удару. У них, в Сюрте, це називалося "співати котка".
Мегре дав якесь розпорядження Ляпуентові, той вийшов і вони залишилися вдвох.
— Послухайте, ван Хутте…
— Я вас уже слухаю не першу годину, вірно я кажу?
— Коли б ви були щирі зі мною з самого початку, наша розмова давно скінчилася б.
— Ви, може, вважаєте мене брехуном?
— Навпаки, я певен, що ви кажете правду, та тільки не всю правду… Чогось ви тут не договорюєте!
— А що, коли б я поліз до вас з розпитами про вашу жінку та дітей?
— У вас, видно, було тяжке дитинство… Ваша мати не приділяла вам належної уваги.
— Тепер уже добралися й до моєї матері? То ж знайте, моя мати померла, царство їй небесне, коли мені було всього п'ять років. Це була на рідкість порядна жінка, мосю, святіша за святих, і якщо вона зараз дивиться на мене звідти…
Мегре слухав з поважним виглядом, нічим не виказуючи нетерплячки.
— А ваш батько не оженився вдруге?
— Батько — то інша річ… Він багато пив.
— У якому віці ви перейшли на власний хліб?
— Я вже вам казав… Я працюю з тринадцяти років…
— У вас є брати, крім Хуберта? Або сестри?
— Є сестра. Що далі?
— Нічого… Просто ми знайомимося…
— В такому разі для кращого знайомства я теж маю право дещо у вас запитати.
— Авжеж… Я не заперечую.
— Ви кажете так, бо сидите в себе в кабінеті… Тут ви — і цар, і бог!
Мегре з самого початку знав, що допит буде складний і довгий, бо Йєф ван Хутте не відзначався великим розумом. З дурнями завжди більше клопоту: вони опираються, відмовляються відповідати, не вагаючись заперечують те, що допіру самі ж визнали — і аніскілечки не бентежаться, коли їх тицяють носом у ці суперечності.
Коли ж запідозрений розумний, то досить намацати одну прогалину в його аргументації, в його системі оборони, щоб він "розколовся".
— Бачу, вам довелося звідати, почім ківш лиха…
Тяжкий скісний погляд, сповнений недовіри.
— Хто не лінується, той завжди заробить собі на шмат хліба.
— І все-таки, я уявляю, як вам довелося гнути спину на ваших хазяїв… А одного дня ви здибали старого Віллемса, такого ж п'яницю, як і ваш батько…
Йєф насторожено зиркнув на нього, неначе тварина, що чує небезпеку, але не знає, звідки чекати нападу.
— Я певний, що коли б не Аннеке, ви б не залишилися і на "Чорному лебеді" і одразу перейшли б на іншу баржу…
— Пані Віллемс була добра людина…
— Не те, що її чванькуватий та грубий чоловік?
— Звідки ви взяли, що він був чванькуватий?
— А хіба ж не правда?
— Він був бос, хазяїн, і хотів, щоб усі про це пам'ятали.
— Я певен, що коли б пані Віллемс була жива, вона не заперечувала б проти вашого шлюбу з Аннеке…
Можливо, Йєф не був надто розумний, але нюх він мав звірячий. Мегре відчув, що на цей раз він трохи поспішив.
— А ви, я бачу, великий майстер на вигадки! Мені теж можна вигадувати історії?
— Я нічогісінько не вигадую. Таким мені уявляється ваше життя. Можливо, я й помилився…
— Ще одна така помилка — і я опинюся в тюрмі!.. Красненько вам дякую!
— Та вислухайте ж мене до кінця!.. Так от, у вас було важке дитинство… В той час, як ваші однолітки бавилися чи ходили до школи, ви вже змушені були працювати нагрівні з дорослими… І от ви зустрічаєте Аннеке… Вона ставиться до вас так, як ніхто досі не ставився… Вона дивиться на вас не як на наймита, що його кожен може скривдити, а як на живу істоту, як на людину… Природно, ви закохуєтеся в неї… І коли б її мати була жива, то вона стільки сприяла б вашому щастю…
Ну, слава богу! Йєф ван Хутте нарешті сів, щоправда, лише на бильце крісла, але й це вже було досягнення!
— Ну, ну, а що потім?! Ну й вигадник!
— Та, на жаль, пані Віллемс помирає… Ви залишаєтесь на баржі втрьох — з її чоловіком та Аннеке… Гарний молодий хлопець, гарна молода дівчина… і цілісінькі дні разом! Б'юсь навзаклад, що старий Віллемс стежив за вами!
— Це ви так гадаєте…
— Він був власник чудової баржі, багатий хазяїн і, звичайно, не хотів оддати свою доньку за якогось голодранця. Увечері, коли він напивався, од нього можна було чекати будь-яких грубощів…
Мегре знову став обережний, і його погляд немов прикипів до очей Йєфа.
— Ви гадаєте, що я дозволив би будь-кому підняти на мене руку?
— Я певен, що ні… Але він піднімав руку не на вас, а на свою доньку… Було б дивно, коли б він вас ні разу не застав…
А зараз краще було трохи помовчати. Запала гнітюча тиша. Метре легенько посмоктував свою люльку.
— Допіру я дізнався од вас про одну вельми цікаву подробицю… Найчастіше Віллемс сходив на берег і напивався в Парижі, бо тут у нього була подруга, яка теж любила випити… В інших портах він пив просто на баржі або в найближчій забігайлівці. І, як усі, хто повинен вставати до схід сонця, він повертався й лягав спати рано, надто рано… І тільки в Парижі ви могли цілий вечір залишатися вдвох з Аннеке…
В коридорі почулися кроки, голоси. До кабінету зазирнув Ляпуент.