Замах на бродягу

Страница 23 из 28

Жорж Сименон

Дуже спокійно, немов між іншим, Мегре відповів:

— Боюсь, що ні…

Здавалось, вибухнула бомба. Хуберт рвучко повернувся і глянув не на комісара, а на брата. В погляді Йєфа спалахнула неприхована лють.

— Дозвольте запитати, чому я не можу пообідати?

— Тому, що я хочу забрати вас до Парижа.

— Ви не маєте права цього робити!

— За годину в мене буде письмовий дозвіл за підписок судового слідчого…

— А чому, скажіть на милість?

— Щоб продовжити нашу розмову…

— Я сказав усе, що знав…

— … А також для того, щоб звести вас з бродягою, якого ви витягли з води…

Йєф кинув відчайдушний погляд на брата, немов звав його на поміч.

— Як ти гадаєш, Хуберт, комісар має право?

Та Хуберт мовчав.

— Ви хочете всунути мене в вашу чортопхайку? — Він показав рукою на набережну, де поряд із машиною стояв Нев'є. — А коли я зможу сюди повернутися?

— Можливо, завтра…

— А якщо не завтра?

— Тоді значно пізніше… А може, й ніколи.

— Що? Що ви сказали?

Йєф раптом стиснув кулаки, і комісарові здалося, що він от-от кинеться на нього.

— А як же моя жінка?.. А дитина?.. Що це ви собі надумали? Та знайте — я повідомлю консула…

— Це ваше право.

— Ви глузуєте з мене, чи як?

Йому досі не вірилося.

— Та хіба ж можна ні сіло ні впало вриватися на чуже судно і арештовувати людину, яка не зробила нічого лихого?

— Вас ще ніхто не заарештовує.

— А як же це тоді назвати?

— Я везу вас до Парижа, щоб звести віч-на-віч з нетранспортабельним хворим.

— Та що це вам дасть, якщо я його навіть не знаю? Я лише витяг його з води, бо він гукав на поміч… Коли б, знаття…

З'явилася Аннеке і щось запитала в нього. Він відповів їй досить багатослівно. Тоді вона оглянула по черзі трьох чоловіків і знову звернулася до Йєфа. Мегре міг закластися, що вона радила йому не сперечатися і йти, куди кажуть.

— А де я ночуватиму?

— Не турбуйтеся, в Сюрте вам дадуть ліжко.

— Цебто у в'язниці?

— Ні, в карному розшуці.

— Ви дозволите мені переодягтися?

Комісар не заперечував, і Йєф з жінкою зникли в каюті. Залишившись віч-на-віч з комісаром, Хуберт мовчав, розглядаючи машини та перехожих на набережній. Мегре теж не хотілося розмовляти. Він страшенно втомився після цього допиту, який провадив навпомацки, не раз втрачаючи всяку надію добратися до правди.

— Не звертайте уваги на його грубощі, — першим порушив мовчанку Хуберт. — В Йєфа гаряча голова, але він славний хлопчина…

— Віллемс знав про його стосунки з Аннеке?

— На баржі не дуже сховаєшся…

— Ви гадаєте, що він не заперечував би проти шлюбу?

— Не знаю, я там не був…

— І ви вірите, що він справді упав у воду, послизнувшись на трапі?

— Таке часто трапляється… До того ж він був п'яний.

В рубці явно про щось сперечалися: в голосі Аннеке чулися благальні інтонації, в вигуках Йєфа тремтіла лють. Невже він знову відмовлявся їхати з комісаром?

Жінка, видно, перемогла. Коли Йєф з'явився на палубі, його засмагле обличчя було чисто виголене, волосся старанно зачесане і блищало від бреоліну. Біла сорочка, темно-синій, майже новий костюм, смугаста краватка, чорні туфлі — все виглядало так, неначе він зібрався до церкви на недільну месу.

Не дивлячись на Мегре, він підійшов до брата і з хвилину розмовляв з ним про щось по-фламандськи. Потім зійшов на берег і попрямував до машини.

Комісар відчинив дверцята, і Нев'є з подивом витріщився на них.

— Куди ми їдемо, патроне?

— На набережну Орфевр.

Вже сутеніло, і незабаром довелося вмикати фари. Жовті промені фар виривали з темряви то купки дерев, то невеличкі сільські будинки, аж поки не розтанули в сірій імлі передмістя.

Сидячи в кутку, Мегре палив люльку і за всю дорогу не зронив жодного слова. Йєф ван Хутте теж мовчав, і, заінтригований цією незвичною тишею, інспектор Нев'є нарешті наважився запитати:

— Вас можна поздоровити з успіхом, патроне?

Не діставши відповіді, він перестав сушити собі голову і піддав газу.

Коли вони в'їздили на подвір'я Палацу правосуддя, була вже восьма година вечора. Лише в кількох вікнах горіло світло, але старий розсильний Жозеф був на своєму посту.

В інспекторській двоє чергових грали в шахи, Ляпуент щось вистукував на машинці.

— Подзвони, щоб принесли бутерброди та пива…

— На скількох осіб?

— На двох… Ні, на трьох, ти теж мені будеш потрібен. Ти зараз вільний?

— Так, патроне…

В кабінеті комісара при електричному світлі фламандець здавався ще вищим, худішим, засмаглішим.

— Можете сісти, громадянине ван Хутте…

Йєф насупився: таке звертання не віщувало нічого доброго.

— Зараз нам принесуть бутерброди…

— А коли я зможу побачитися з консулом?

— Завтра вранці…

Він сів до столу і набрав свій домашній номер телефону.

— Вечеряй сьогодні сама… Ні… Чекати не треба… Можливо, до ранку…

Очевидно, їй кортіло поставити йому безліч запитань, але вона обмежилася лише одним:

— Він часом не помер?

— Ні…

Вона навіть не поцікавилася, чи не затримав він кого-небудь. Те, що він відмовився від вечері і навіть не знав, коли саме повернеться додому, означало, що вже йде або скоро почнеться допит, який може тривати до ранку.

— На добраніч…

Він стомлено глянув на Йєфа.

— Я ж просив вас сісти…

Його вже дратував цей незграбний велетень, що стовбичив посеред кабінету.

— А якщо я не хочу сидіти? Адже це моє право. Хочу — стою, хочу — сиджу, вірно я кажу?

У відповідь Мегре тільки зітхнув. За хвилину почувся стукіт у двері. Офіціант із ресторанчика "Дофін" приніс пиво та бутерброди.

7

У цих ночей, що у восьми випадках із десяти незмінно закінчувалися цілковитим зізнанням злочинців, вже були свої правила, свої традиції, немов у театральних вистав, зіграних по кількасот разів. Чергові інспектори одразу здогадалися, що має відбутися, так само, як і хлопчина із ресторану "Дофін", який приніс бутерброди. Поганий настрій запального фламандця аж ніяк не означився на його апетиті. Він в одну мить проковтнув чималий окраєць хліба з шинкою і, скоса зиркнувши на Метре, вилив просто в горлянку цілу пляшку пива.

На зло присутнім чи, можливо, з почуття протесту він їв зумисне неохайно, гучно плямкав ротом і випльовував просто на підлогу тверді хрящики, так немов стояв у себе на палубі, а навкруги була вода.