— Певна річ, інакше б ми не побралися.
— Ви можете поставити це саме запитання вашій дружині?
— Чому я маю ставити їй такі запитання?
— Що ж, в такому разі мені доведеться запросити перекладача…
— Ну й…
Він явно хотів сказати: "Ну й запрошуйте!"
Це поставило б комісара в досить скрутне становище. Адже він був у чужому департаменті і взагалі не мав права чинити подібний допит.
На щастя, ван Хутте передумав і звернувся по-фламандськи до своєї жінки. Та зашарілася, здивовано глянула на нього, потім на комісара і щось промовила, легенько усміхаючись.
— Будь ласка, перекладіть.
— Гаразд… Вона каже, що ми давно кохалися…
— Приблизно з рік до весілля?
— Приблизно…
— Інакше кажучи, це почалося, як тільки ви з'явилися на баржі…
— Яке кому…
Мегре не дав йому скінчити.
— Мене цікавить, чи знав про ваші стосунки батько Аннеке?
Йєф мовчав.
— Очевидно, як більшість закоханих, ви спочатку приховували те, що було між вами?..
Фламандець знову підійшов до вікна.
— Зараз причалюємо… Я мушу допомогти братові.
Слідом за ним Мегре вийшов на палубу. Вони справді наближалися до Мант-ля-Жолі — невеличкого порту з кам'яною набережною, біля якої на причалі стояло з десяток барж.
Мотор почав затихати, потім знову застугонів: увімкнули задній хід. Під кормою враз спінилася і завирувала вода. З причалу та з інших барж моряки уважно стежили за маневрами "Чорного лебедя", стиха перемовляючись між собою. Йєф кинув чал, і його вправно впіймав якийсь хлопчина років дванадцяти.
Присутність на баржі нікому не знайомого добродія в плащі та капелюсі викликала загальну цікавість.
Із сусідньої баржі хтось голосно по-фламандськи гукнув Йєфа; той теж відповів незрозумілим комісарові вигуком, ні на мить не відриваючи очей від берега.
Недалеко від набережної, за великою купою цегли, комісар упізнав чорну поліцейську машину. Поряд, із сигаретою в зубах, стояв інспектор Нев'є.
— Ну, сподіваюсь, тепер ви дасте нам спокій. Нам уже час обідати. З п'ятої години ранку ми на ногах…
— Ви не відповіли на моє запитання.
— Яке запитання?
— Ви не сказали, чи знав Віллемс про ваші стосунки з його дочкою.
— Як вам здається, я оженився на ній чи ні?
— Ви оженилися на ній після його смерті…
— Хіба я винний, що він помер?
— Він довго хворів?
Вони знову стояли на кормі, і Хуберт чув їхню розмову. Брови в нього були насуплені.
— Віллемс ніколи в житті не хворів… Якщо не вважати за хворобу те, що він кожного вечора напивався, як свиня… І Хуберт швидко зиркнув на свого брата, і Мегре здалося, що в його погляді світився подив, неначе хлопець не сподівався на такий поворот розмови.
— Він помер від білої гарячки?
— Що це таке?
— Хвороба, від якої найчастіше помирають п'яниці… У них починається приступ і…
— В нього не було жодних приступів… Просто він так нацмулився, що не міг устояти на ногах і впав…
— У воду?
Здавалося, Йєфові не дуже подобалась присутність брата, котрий весь час прислухався до їхньої розмови.
— Еге ж, у воду…
— Це сталося у Франції?
Фламандець кивнув.
— В Парижі?
— Так… В Парижі він завжди набирався по саму зав'язку…
— Чому?
— Там у нього була одна краля… Вони пили удвох…
— Ви знайомі з цією жінкою?
— Я навіть не знаю, як її звати…
— А де вона живе, знаєте?
— Теж ні.
— Але ж ви бачили їх разом?
— Бачив, як вони одного разу заходили до готелю… Тільки не треба казати про це Аннеке…
— Вона не знає, як помер її батько?
— Знає, але про цю жінку їй ніхто не розповідав.
— Ви б її впізнали?
— Можливо… Я не певний…
— Вона була з ним, коли трапилося це нещастя?
— Не знаю…
— Як це сталося?
— Я не можу вам сказати. Мене там не було.
— А де ви були?
— В ліжку…
— А Аннеке?
— В своєму ліжку…
— Котра була година?
Він зробив кислу гримасу, але все-таки відповів:
— Йшла третя година ночі.
— Віллемс часто повертався додому так пізно?
— В Парижі — часто… Через цю шльондру…
— Що ж усе-таки сталося?
— Я вам сказав… Він упав.
— Переходячи по трапу?
— Очевидно.
— Це було влітку?
— Скоріше взимку… В грудні.
— Ви почули, як він упав?
— Я почув, як щось ударилось об баржу.
— А крики?
— Він не кричав…
— Ви кинулися йому на допомогу?
— Певна річ…
— Навіть не одягаючись?
— Я натяг штани…
— Аннеке теж чула?
— Не все… Вона прокинулася, коли я вже піднявся на палубу…
— Коли підіймалися чи коли вже були на палубі?
В погляді Йєфа блиснуло щось дуже схоже на ненависть.
— Запитайте в неї самі… Невже я можу все пам'ятати?
— І ви побачили Віллемса у воді?
— Нічого я не побачив… Я лише почув, що там щось плюхкається…
— Він не вмів плавати?
— Умів… Тільки, мабуть, не міг…
— І ви одразу скочили в шлюпку?.. Як і в понеділок?
— Еге ж, мосю, а то ж як
— Вам пощастило витягти його з води?
— Не одразу, хвилин за десять… Щоразу тільки я до нього доторкався, він зникав у воді…
— Аннеке була на палубі?
— Еге ж, мосю…
— Отже, коли ви його витягли, він уже був мертвий?
— Тоді я ще не знав, мертвий він чи живий… Але обличчя в нього вже посиніло…
— Ви викликали лікаря чи поліцію?
— Авжеж, мосю… У вас ще є запитання?
— Де це сталося?
— Я ж вам сказав — у Парижі!
— А точніше?
— Ми тоді привезли партію червоного вина з Леаконе і розвантажували його в Парижі на набережній Рапе…
На обличчі Мегре не відбилося ні подиву, ні вдоволення. Але з його пліч немов спала гора, нервове напруження минуло, і він одразу став найдобродушнішим із людей.
— Тепер, здається, все… Отже, Віллемс утопився однієї грудневої ночі біля набережної Рапе, в той час, як ви та його дочка спали на баржі, кожне у своєму ліжку… Правильно?
Йєф мовчки закліпав очима.
— А приблизно за місяць ви з Аннеке одружилися…
— Адже незручно жити удвох на баржі і бути неодруженими…
— А коли саме ви запросили брата?
— Одразу… За два чи три дні…
— Після одруження?
— Ні, після похорону…
Сонце вже сховалося за червоними дахами, але було ще видно, хоча світло здавалося якимось примарним, тривожним. Хуберт нерухомо, в задумі, стояв біля штурвала.
— Я гадаю, ви нічого не знаєте? — звернувся до нього Мегре.
— Про що?
— Про те, що сталося в понеділок?
— Я був на танцях на вулиці Лапп.
— А про смерть Віллемса?
— Лише з телеграми…
— Тепер уже все? — втрутився Йєф ван Хутте. — З вашого дозволу, можна пообідати?