Але влітку воно провістилося. Без літаків, без мертвих петель у небі, без церковних дзвонів і сигнальних ракет. Докотилося, як і годиться, тихо й таємно.
Однак до літа ще треба було дожити.
3
"С наступлением весны бандиты вновь оживились и подняли свои головы для террора советской власти. Так, 24 марта банда численностью до пятнадцати конников в обличии буденовской кавалерии среди белого дня вошла в село Журавку, что в 5 верстах от Лебедина. Нельзя не отметить особую наглость ее главаря (по всей видимости, Черного Ворона, которого мы хоронили уже трижды), ибо этот рослый, угрюмый атаман, с черной бородой и длинными волосами, прежде чем приступить к разбою, навестил автокефальную церковь, которая имеется в Журавке. Там он поставил свечи за упокой и за здравие, приобщился к молитве и, очевидно, имел краткий разговор с попом Ставинским (отцом Алексием), давно вызывающим подозрение относительно его связей с петлюровским подпольем. После атаманской молитвы бандиты внезапно вошли в сельсовет, застрелили милиционера Пасечника — ранее амнистированного партизана из банды Яблочко, убили также председателя сельсовета Коваленко, избили до полусмерти председателя комнезама, уничтожили все канцелярское делопроизводство.
После этого они забрали три подводы с лошадьми, предварительно нагрузив их 50 пудами ячменя и 10 пудами рыжея. Негодование вызывает и та жуткая веселость, даже игривость, с которой бандиты расправляются с представителями соввласти. По словам свидетеля, атаман, загнав амнистированного Пасечника в угол, спросил у него: "Куди тобі, Юрасю, пустити свинцеву бджілку? У серце чи в голову?" — "У голову", — покорно ответил Пасечник. "Ну так, звичайно, — ухмыльнулся главарь, — адже ти колись присягав, що в твоєму серці Україна".
(Із донесення таємного агента "Непитай" голові Черкаського повітового відділу ҐПУ тов. Бергавінову. 29 березня 1922 року.)
Ні, не з отцем Олексієм мав розмову отаман у церкві святого Іллі.
Перед образом Спасителя стояла молільниця, і Чорний Ворон усім єством відчув її близькість. Вона мовчки, самими вустами, молилася перед Розп'яттям, а коли він наблизився, також усією собою почула його присутність, ледь-ледь повела головою, і на мить — лише на коротку мить — вони торкнулися поглядами.
Невидима блискавка пробігла між ними, якої ніхто, окрім них, не міг тут завважити. Він також підійшов до ікони Спасителя, осінив себе хрестом, пристояв позаду молільниці й почув її тихий тремтливий голос:
Нехай святиться ім'я Твоє,
Нехай прийде царство Твоє,
Нехай буде воля Твоя,
Як на небі, так і на землі.
Приходь у четвер увечері
На Лящів хутір.
Хліб наш насущний дай нам днесь;
І прости нам борги наші,
Як і ми прощаємо боржникам нашим;
Приходь до стодоли, як смеркне.
Я ждатиму… Зможеш?
І не введи у спокусу,
Але визволи нас від лукавого.
— Бо Твоє єсть царство, і сила, і слава… — прошепотів Ворон. — Прийду… Нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
* * *
Того дня Чорний Ворон викупався так старанно і всмак, ніби це був чистий четвер перед страсною п'ятницею. Він сам загрів на плиті два казани води (піч і довжелезна лежанка з умурованими залізними плитами були викладені з цегли, позиченої в Лебединському монастирі), лазом переніс до землянки-стайні і тут у дерев'яних ночвах змив із себе всі гріхи. Знайшов у сідельній сакві брусок пахучого трофейного мила, вимив чуба та бороду, викупався й зодягнув свіжу білизну. Ще хотів було побризкатися одеколоном, який теж приберіг із трофейних запасів (часом припікав ним рани), але передумав: смішно, коли чоловік, пропахлий землею, кров'ю і кінським потом, намагається витравити цей дух запашною водичкою. Усе може поглинути лише диво — диво передчуття близькості з жінкою, яку він уже не сподівався зустріти. Після стількох невдач і розчарувань Ворон відганяв од себе будь-які сподівання, бо вони, несправджені, тільки каламутять життя.
Нарешті він зодягнув "вихідну" бекешу (ночі стояли іще холодні), в яку можна було загорнути цілий інститут шляхетних панянок, й осідлав коня.
Лящів хутір лежав у вибалку за Графським лісом. Ворон добре знав його господаря, заможного удівця Онисима Ляща, який завжди приймав хлопців із лісу, не шкодував для них ні курей, ні яєць, ні сала, а мед зі своєї пасіки давав цілими цебрами. А як інакше? Четверо його синів воювали в Макіївського отамана Жуйводи (прозваного так, бо говорив, як воду жував), і троє із них загинули в бою з котовцями на Носачівському полі. Загін Жуйводи, вчасно не вислизнувши з оточення, змушений був у відкритому полі прийняти бій з регулярним військом. Отаман, побачивши, що для відступу немає ані шпарини, наказав розсипатися в розстрільну і показати ворогові, на що здатні козаки.
Та, видно, лихе передчуття замлоїло у грудях. Він примовк, пожував губами, шукаючи підходящого слова, і несподівано додав: "А хто доживе до вільної України, привітайте її від мене!"
Жуйвода провів пучкою великого пальця по лезу оголеної шаблі, аж кров цвиркнула.
Наступного дня на Носачівському полі черниці Лебединського монастиря підібрали і поховали в рову попід лісом більше сотні полеглих козаків — небагатьом пощастило вирватися з того обхвату, і серед них був наймолодший Онисимів син Зінько.
Коли він навідав батька і розповів про загибель братів, старий Лящ довго мовчав, а потім спитав майже з докором: "А ти ж як уцілів?" — "Кінь виніс", — одказав Зінько. "А вони без коней були?" — "Убили їх". — "Жаль", — зітхнув старий Лящ.
Тоді він ще не знав, що через місяць відділ ББ вистежить і його останнього сина, і все станеться тут-таки, на їхньому хуторі, станеться ніби зумисне в Онисима на очах, аби він більше не мав до Зінька ні підозр, ні докорів. Хлопець серед ночі навідався додому, і чи його хтось продав, чи "бебехам" самим удалося вистежити, хай там як, але вони оточили хату й будь-що хотіли взяти його живим. Зінько відстрілювався до світанку — то смальне з карабіна через вікно, то пахне з револьвера із сіней, то пожбурить гранату з горища. Тим часом Онисим і собі видобув з якогось закутня куцопала, цілив ним крізь вибиту шибку в усе, що ворушилося. Москалі вже думали, що Зінько явився додому не сам, що в хаті Ляща засів цілий гурт партизанів, тож не дуже поспішали із приступом.