До цього ще й доточили бувальщину, буцімто козаки Босого чи того ж таки Веремія зупинили поїзд десь між Бобринською і Цвітковим, усіх військових переколошматили за своїм звичаєм, а хто був у цивільному — перевірили, як годиться, документи. Розгарячілі від доброї роботи козаки підвели до отамана переляканого в смерть чоловічка, який не мав ніякої посвідки.
Підвели та й питають, що з цим жидом робити — повісити зразу чи полоскотати, щоб зізнався, хто він такий? "Ану дайте йому сала, чи їстиме?" — звелів отаман. Дали бідоласі цілу четвертину, він уп'явся в неї зубами, відривав великі шматки й глитав, не пережовуючи. "Е, видно, що жид, але жид хороший, — засміявся отаман. — Відпустіть його".
Ганнуся навіть не всміхнулася на ту розповідь, вона взагалі вже забула, коли сміялася, але ці балачки підігрівали надію, що Веремій живий. Ось і сон їй приснився недавно: четверо дужих чоловіків внесли на їхнє засніжене подвір'я труну з його тілом.
Він у брилі, в закривавленій вишиванці, шароварах і босий.
Ганнуся хотіла припасти до нього, оплакати, та Веремій раптом підвівся і сів. Вона хоче його покласти, злегенька тисне йому долонею на груди, аж чує — під долонею б'ється серце.
На ранок справді випав сніг, прихопив морозець, подвір'я засніжило, як у Ганнусиному сні. Вона вхопила десяток яєць, побігла до ворожки Хтодихи, щоб та розтлумачила, до чого цей сон, і баба Хтодиха довго не думала: "Хоч воно, доню, у снах все виходить навиворіт, але тут, єй-бо-пресь, правда. Живий твій Веремій. Кров, не буду брехати, є, десь його зачепило, але смерть не взяла".
Зраділа Ганнуся, полетіла додому сказати матері про сон і бабу Хтодиху, прибігає, аж тут її обухом по голові:
— Паєхалі с намі, мілашка! Апазнаєш труп сваєво бандіта!
Біля їхніх воріт стояла підвода, двоє військових забрали Ганнусю й повезли аж у Матусів, де мали показати їй убитого.
Вони були впевнені, що це Веремій, проте інструкція вимагала, аби хтось із рідних чи знайомих засвідчив смерть.
Дорогою ті двоє грілися самогоном, реготали, щось цвенькали до Ганнусі, та вона не обізвалась до них ані словом, сиділа закам'яніла, не відчуваючи холоду, і їй здавалося, що лоно її теж закам'яніло. Не помітила, скільки вони їхали до Матусова, час зупинився для Ганнусі, тепер їй було байдуже до всього на світі, навіть до того, що недавно ще так гріло її зсередини.
Зупинилися неподалік волосної управи біля якоїсь стайні, і тут Ганнуся побачила таке, від чого заворушилося волосся на її голові.
Він стояв у повен зріст, притулившись спиною до стіни конюшні, стояв роздягнутий, босий, простоволосий, лише закривавлена вишиванка та білі сподні прикривали його від холоду.
Лице вже взялося намерзом, очі були заплющені, на впалих віях біліло дві смужечки паморозі.
— Ярку!..
Минув якийсь час, поки Ганнуся зрозуміла, що він неживий.
Його тіло, пролежавши цілу ніч на морозі, так задубіло, що ці анцихристи для розваги поставили його на ноги й зіперли на стіну. Видно, знущалися ще й із мертвого, жбурляли в нього мерзлими кізяками, яких тепер повно валялося під стіною конюшні.
— Ярку… Це не ти…
Вона справді не могла розібрати, він це чи ні, підійшла впритул, з жахом вдивлялася в його лице, спотворене смертю й наругою, переконувала себе, що це не Веремій. Схожий, проте не він… Ні, ні, казала собі Ганнуся, це якийсь інший чоловік, а тим часом щось їй нашіптувало, що вона може помилятися, адже не раз бачила, як смерть змінює людину. Мученицька смерть змінює до невпізнанності.
Вона обдивлялася його лице, шукаючи рідних рис, розглядала шию, руки, обдивлялася його — пальці, та бачила тільки сліди знущань із убитого.
— Что скажеш, мілашка?
Ганнуся не знала, що їм казати. Вона не мала ніякої певності.
Біля конюшні вже зібрався цілий гурт москальні.
— Может, єшо заглянєш пад кальсони? — крикнув котрийсь із них. — Там бистрєй апазнаєш!
Від дикого реготу Ганнусі заклало у вухах.
— Авжеж, — сказала вона. — Загляну. Тільки занесіть його до стайні.
— Єщьо чєво! Там ти єво ізнасілуєш.
Кацапи знов заіржали.
— Атставіть! — крикнув котрийсь із старших, що був не в шинелі, а в білому кожусі. — Ідьот апазнаніє! Занєсті бандіта в памєщєніє, а свідєтєльство в пратакол!
Вони занесли його в конюшню, поклали на соломі, й Ганнуся попросила, щоб її залишили тут саму.
Не минуло й хвилини, як вона вийшла.
— Так, це він, — підтвердила Ганнуся.
— Вот і ладнєнько, маладчінка. Дамой тєбя тоже атвєзут, — сказав той, що був у білому кожусі. — Падпіші вот здєсь.
Ганнуся задерев'янілою рукою поставила на папері закарлюку й відчула, як у її жилах поволі прокидається кров.
Щось гостро скинулося в лоні. Воно було живе. І сон був на життя.
Того шраму, який на Веремієві могла бачити тільки Ганнуся, на тілі вбитого не було.
Сам сатана вигадав неп[*], щоб узяти нас за горлянку. Ми почали втрачати найбільшу опору — селянина, якому нарешті дали дихнути, дозволили погосподарювати, пожити з розв'язаними руками. Хай і в неволі, зате з масною кісткою. Ще зовсім недавно село зустрічало нас, як своїх боронителів, мішками несло хліб, сало, курей, давало кращих своїх синів, а тепер — відвернулося.
"Вибачайте, хлопці, — ховаючи очі, казали дядьки, — часи змінилися, пора б і вам братися до якогось діла, бо в лісі ви вже нічого не виходите. Вертайтеся додому, хазяйнуйте і живіть, як люди".
Такі балачки виводили мене з терпіння. Одного разу змучені, голодні, вимоклі на дощі, ми верталися до Лебединського лісу після невдалого нападу на гамазей торфової виробки біля Іванової Гаті й залізли в клуню перепочити та обсушитися.
Самі не зогляділися, як і поснули на соломі. Іноді напосідала така втома, що сон валив з ніг.
А вранці до клуні зайшов отой "хитрий дядько", пропахлий гноєм і дьогтем. Очі бігають туди-сюди, видно, казати боїться, але й мовчати не може:
— Хто вас сюди просив? — почав жалібно-тонким голосочком. — Хочете загнати мене в могилу? Ну подумайте своєю головою: ви оце відсиділися та й пішли собі далі, а хтось донесе, що ночували в мене.
— Хіба ж ми не за твою шкуру воюємо? — не зовсім доречно спитав Коляда.
— Та на дідька ж мені ваша війна, як ти виспався та й пішов, а мене взавтра повісять, — відрізав дядько. — Минулося. Ви вже не заступники наші, а кара Господня! Через таких ще не один на той світ піде…