Зацитовано в декреті й артикула з цього ж розділу такого:
"Коли б син або дочка батька чи матір свою чи жінка чоловіка з якогось заповзяття забив і в будь-який спосіб до смерті припровадив, то такий не тільки горлом має бути караний, але тратить і поштивість, і все майно, і маєтність і має бути караний з такою карністю ганебною смертю: по ринку водячи, тіло кліщами торгати, а потім, у шкіряний міх посадивши, до нього пса, півня, вужа та кішку в нього заразом зашити і, де найглибше, у воді втопити. Тим-таки звичаєм і помічники його, яких він викаже або які будуть розшукані за правом, мають бути покарані".
Явдоху Щербанівну Костюченчиху покарали, хоча і згідно зі Статутом, але з одміною, відповідно до звичаєвого права: її присуджено закопати живою, без шарпання кліщами публічно на ринку, разом із мертвим, убитим нею чоловіком її, тобто Омельком Костюченком, що й було вчинено, як безпристрасно оповідають судові акти. При цьому, коли ховали Омелька, то його жінку вдруге було прив’язано до труни і в такий спосіб припроваджено на цвинтар.
На цьому можна було б поставити крапку, коли б до справи не було долучено ще одного документа: зголошення брата загиблого Тодося, який спершу згодився з вироком суду, а потім, очевидячки, роздумавшись, запротестував і заявив, що поховання його брата з його убивницею може порушити вічний спокій останнього і він побоюється, щоб з тієї причини його брат не став упирем (нагадаємо, що Тодось був марновірним) і не почав виходити з могили, навдокучаючи і мстячись живим, а передусім йому, братові, та й іншим родичам своїм, що дозволили лежати побіч нього вбивниці його. Тому він, Тодось Костюченко, просить у вряду дозволу могилу розкопати, Явдоху від мертвого брата забрати, зашити її тіло до міха із псом, вужем, котом та півнем, яких береться доставити для такої потреби сам, і, за законом, утопити на Завалі, тобто в тому місці між скель на Тетереві, де найбільша глибина, а те місце в народі зветься Поворот. У такий спосіб, написав Тодось, його брат здобуде собі нарешті вічний спокій і родичам не навдокучатиме.
Як бачимо, Тодось виклав резон цілком практичний, він хотів не так братові, як собі спокою. Але те, що сталося, дозволяє побачити нам цю історію, чи притчу, в дещо новому світлі, бо увіч доказує, яка непроста й незбагненна річ екзистенція людська, тобто існування, і що життя годі вимірювати прямою міркою. Бо коли могилу, за дозволом уряду, в присутності пана возного, пана писаря і ще кількох сусідів, саме тих, котрі знімали бойові знаки із тіла вбитого, розкопали, то побачили в труні дивну картину: Явдоха Щербанівна й Омелько Костюченко лежали там, міцно обійнявшись, тобто ніби знову ввійшли в подружню полюбовну спілку (ясна річ, що це сталося з побудження самої Явдохи, і то був останній акт у її дивному житті), тим самим ця пара доказала, за приказкою-таки, що "чоловік та жінка — то єдина спілка", а точніше, що "муж та жона — то одна сатана", що "куди голка, туди й нитка", а ще: "Смерть та жона від Бога призначені"; зрештою, то давня істина: любов буває сильна, як смерть, а часом вона й стає Смертю.
Те, що побачили вище перечислені свідки, вельми уразило й Омелькового брата Тодося, й панів урядних, і сусідів Костюченкових, тож вони, всі купно, порадившись поміж себе, однодушно вирішили померлих із обіймів не розривати, а залишити все на розсуд Божий, відтак закопати їх назад і більше спокою їхнього не турбувати, що й було учинено, а подію записано до судових актів.
Так завершилася ця печальна історія. У читача може виникнути закономірне запитання: а що ж скарб? Відповім на те: скарб, як і людина в цьому світі, вийшов із землі і в землю пішов. Про нього в актах нема ніде жодної згадки. Цілком можливо, що саме він став причиною вбивства Омелька Костюченка, жінка його підгледіла, скарба переховала, але скористатися не змогла. Отож нечистий, який засвітив був вогника над скарбом перед Іваном та Нестором, простими житомирськими хлопцями з 1713 року, своє майно забрав собі назад. І воно пролежить у землі визначений час, і тоді над ним знову запалає вогник, запалений тим-таки нечистим, а якісь нові Іван із Нестором, вже в новому часі, його, скарб отой, віднайдуть, і тоді, за законом зла, почне плестися нова вервечка лихих учинків, яка, почавшись од того вогню, буде витися коліно за коліном, витікаючи з учинку попереднього, аж доки знову, вже над іншими людьми, не прорече свого декрета і не припечатає залізної печатки Смерть. І коли наступна історія буде подібна до цієї, тобто коли тим вогнем над скарбом буде підпалено ще одного епізода війни статей, він відгорить свій час, як свічка, а потому із мертвої жінки вийде чи відділиться сіра тінь у туніці, із луком, сагайдаком та мечем при боці, прикличе посвистом сірого тінявого коня, скочить на нього, і помчить у накопичення сферичних фігур, складених із хвиль туману, і подасться в глибини часу суворим та немилосердним маревом, а там, за спиною вершниці, вічної отієї жінки-воїна, тісно обійнявшись, навіки залишаться, надчікуючи Божого суду, Смерть та Любов.
1998 р.