— Так кордони не побачиш, — сказав Ейдан, одягаючи окуляри, після експериментів, які проводив неозброєними очима.
— Таким чином – ніколи, — сказав Ендрю. – Ми маємо зробити це методом проб та помилок.
Вони спустилися по схилу та, через поля та луговини, попрямували до єдиної ділянки кордону, щодо якого Ендрю був певен: провалля у дорозі, де він зустрів привид старого Джоселіна. Коли вони прийшли на місце, розігріті від ходіння та охолоджені невеличким вологим вітром, Ейдан думав: "Оце і є життя!". Він почувався радше розчарованим, коли вони вийшли лише на звичайну дорогу, із рідкісними авто, що мчали вздовж неї.
Коли з обох боків не було машин, Ендрю пішов уперед до насипу, перетинаючи дорогу просто перед проваллям, де стояв привид. Просуваючись настільки повільно, наскільки насмілювався, у випадку якщо хтось вилетить на швидкості, він звивався угору та униз по невеликому підвищенню дороги, поки не зафіксував у свідомості, які саме почуття викликає кордон. На тій стороні, де знаходилося поле-піклування, було почуття як те, що він зараз сприймав як нормальне: глибоке та трохи захоплююче. З іншої сторони…
— О! – вигукнув Ейдан. – З цієї сторони усе нудно та небезпечно! Як стояти на злітно-посадковій смузі на шляху у літака. Розпластаний, але на щастя не мертвий.
— Так. Ми шукаємо саме це почуття. Тоді ми будемо знати, що знаходимося просто за межами кордону, — сказав Ендрю.
З іншої сторони, у живоплоті, була хвіртка. За нею виднілося поле майже стиглої пшениці, а поряд із ним — проглядалися залишки ґрунтової дороги.
— Схоже, — сказав Ендрю, — що колись тут була стежка. Якщо вона іде вздовж всієї лінії кордону, це значно полегшить нашу справу.
Це не було надто легко. Там була, або нещодавно зникла стежка, на більшості шляху, але хто б не володів цими землями, він виорав стежку, або викопав живоплоти, щоб збільшити площі пасовищ, і у цих ділянках було дійсно важко віднайти потрібний напрямок. Ейдан, коли відхилився від глибоке-та-захоплююче у бік розпластаний-та-у-небезпеці, сподівався, що за ними ніхто не спостерігає. Мабуть, вони виглядали як божевільні, коли удвох, обережно, пересувалися зигзагами по широкому зеленому лугу. Ендрю ж більше хвилювало що їх побачить якійсь фермер, коли вони продовжили свій шлях по кукурудзяному полю, шалено шелестячи та намагаючись не зіпсувати урожай.
Вони підійшли до маленької річки, над якою був міст. Але він був поламаний, і вся річка була з запеклістю відгороджена колючим дротом та товстими густими деревами.
— Це майже виглядає так, ніби хтось не хоче, щоб ми цим займалися, — сказав Ейдан.
— Схоже на те, — погодився Ендрю дивуючись, що дідусь мав ворогів, про яких він не знав. – Давай з'їмо сандвічі.
Вони їли ланч сидячи на березі річки, глибше у розпластаний-та-у-небезпеці, де була піщана мілина, яка могла би допомогти їм перейти річку, думав Ендрю. Поки Ейдан весело зжував більшу половину сандвічів, Ендрю витяг мапу і позначив кордон, який вони вже відшукали. На диво він був постійним, рівномірно кривуватим, і здавалося починав промальовуватися як великий овал, біля центру якого стояв Мелстоун Хауз. У нього виникла велика спокуса домалювати решту овалу та піти додому. Але це було схоже на шахрайство. Поки він це робив, у нього виникло незворушне переконання, що його відповідальність за поле-піклування означає що він повинен, персонально, обійти кожну ділянку кордону. Все одно, він позначив на мапі лінію олівцем, де він думав пролягає кордон. Буде цікаво дізнатися, чи справдиться його передбачення.
Вони перейшли річку, стрибнувши з піщаної мілини та, радше, промокли. Потім вони пішли униз за річкою до зламаного мосту та продовжили шлях звідти.
На цій ділянці стежка колись проходила між двома живоплотами, а потім була забута. Зараз вони пробиралися крізь середину живоплоту, де ожина порвала їх одяг, гілки шмагали обличчя, яблуні били по головах а кропива намагалася ужалити ноги крізь одяг. Вони продиралися протягом миль, розгарячені та ледь дихаючи, в той час як їх волосся вкрилося насінням, поки нова Ейданова шерстяна куртка більше не виглядала як нова, а їх чоботи не стали важкими від бруду.
А потім одразу усе змінилося. Вони вихиталися на належну стежку, з іншої сторони якої стояв паркан. На паркані було повідомлення:
ПРИВАТНИЙ КІННИЙ ЗАВОД ТРИМАТИСЯ ПОДАЛІ
— Що це означає? – видихнув Ейдан. Він зняв свою куртку та струсив із неї насіння.
— Це місце, де тренують скакових коней, — сказав Ендрю. Він оперся на паркан та подивився на довгі смужки зеленого дерну, що бігли вправо та вліво на їх шляху. – Знаєш, — сказав він, — цей кордон має бути дуже старим. Я гадаю, що можу простежити лише половину на цій території, але іншу – ні. Ці стайні мають тягнуться прямо через наш кордон. Це не має сенсу, хіба що стайні значно новіші. – Він переліз через паркан та опинився на товстій, товстій, м'якій як подушка, траві. – Давай, Ейдан. Нам доведеться зайнятися незначним правопорушенням.
Ейдан здригнувся. Припустимо, хтось викличе поліцію…
— Я певен все буде добре, — сказав йому Ендрю. – Вони скачуть на конях лише рано вранці, я це знаю. І буду дуже здивований, якщо ми когось зустрінемо.
Він покрокував далі, залишаючи наповнений насінням бруд, з його чобіт, на дерні. Ейдан слідував за ним, присідаючи. Зелені проміжки були розділені один від одного рядами вищої трави, повної диких квітів. Вони просувалися далі по схилу, який за своєю формою дещо нагадував зв'язку бананів, був відкритим та виказував їх, і Ейдан чекав, що будь-якої секунди їх двох помітять та покличуть. І, у деякому сенсі, він був правий.
Кордон різко загинався до кінця містечка, звужуючись у овал, як і передбачав Ендрю. Вони простежили кордон по крутому пагорбу та знову, під кутом, униз, туди, де вони могли бачити червону цеглу будинків, які, очевидно, були стайнями, та великий будинок унизу на відстані, серед дерев, який був зв'язаний цими стайнями. Тут, якійсь вершник, вириваючи дерен, наближався до них. Ейдан озирнувся навколо у розпачі, оскільки навкруги була лише сама трава, у якій не заховаєшся. Він подумав, може впасти на неї та розпластатися.