Це робить його обличчя таким, подумала Ґвенда, ніби його тут немає.
Волтер Фейн знову надів пенсне. Він сказав своїм зрівноваженим голосом адвоката:
– Ви, здається, сказали що укладали заповіт відразу після одруження?
– Так. Але я там заповідала дещо своїм родичам у Новій Зеландії, які після того померли, тому я подумала, що простіше буде скласти цілком новий заповіт – тим більше, що ми маємо намір жити в цій країні постійно.
Волтер Фейн кивнув головою.
– Атож, це вельми розумна думка. Що ж, гадаю, тут усе зрозуміло, місіс Рід. Чи зможете ви прийти післязавтра? Одинадцята година вас влаштовує?
– Цілком.
Ґвенда встала, і Волтер Фейн підвівся теж.
Ґвенда сказала з легким хвилюванням, яке вона відрепетирувала заздалегідь:
– Я… я вирішила звернутися саме до вас, бо думаю – так мені сказали, – що колись ви знали мою матір.
– Справді? – запитав Волтер Фейн, додавши нові теплі нотки до свого й так люб'язного голосу. – А як її звали?
– Гелідей. Міґен Гелідей. Мені сказали, ніби ви були колись заручені з нею?
Дзиґарі на стіні стали цокати. Один два, один, два, один, два.
Ґвенда раптом відчула, що її серце закалатало швидше. Яке спокійне обличчя було у Волтера Фейна. Такий вигляд має дім, коли в ньому опущені всі штори. Той самий дім, у якому лежить мертве тіло (що за ідіотські думки приходять тобі в голову, Ґвендо!).
Вираз обличчя у Волтера Фейна анітрохи не змінився, коли він сказав:
– Ні, я ніколи не знав вашої матері, місіс Рід. Але колись я був заручений протягом короткого періоду з Геленою Кеннеді, яка згодом вийшла заміж за майора Гелідея й стала його другою дружиною.
– Он воно що. Яка ж я дурна. Я зрозуміла все не так. То була Гелена – моя мачуха. Звісно, це було в той час, якого я майже не пам'ятаю. Я була малою дитиною, коли другий шлюб мого батька розпався. Але я почула, як хтось вказав, що ви колись були заручені з місіс Гелідей в Індії, і я подумала, що то була моя мати – бо йшлося про Індію… А мій батько познайомився з нею в Індії.
– Гелена Кеннеді приїхала до Індії, щоб одружитися зі мною, – сказав Волтер Фейн. – Але потім вона змінила намір. На кораблі, яким поверталася до Англії, вона познайомилася з вашим батьком.
Це була позбавлена будь-яких емоцій констатація факту. Ґвенда досі бачила перед собою дім з опущеними шторами.
– Пробачте мені, – сказала вона. – Певно, я вчинила нетактовність?
Волтер Фейн усміхнувся – своєю млявою, приємною усмішкою. Штори в домі піднялися.
– Це було дев'ятнадцять чи двадцять років тому, місіс Рід, – сказав він. – Тривоги та безумства, які ми переживаємо замолоду, мало що означають, коли минає стільки часу. Отже, ви дочка Гелідея, яка в ті часи була ще немовлям. Вам, певно, відомо, що ваш батько й Гелена жили в Дилмауті протягом короткого часу?
– О, так, – сказала Ґвенда, – саме тому ми сюди й приїхали. Я, звичайно, мало що пам'ятаю з тих часів, та коли ми вирішували, де нам оселитися в Англії, я насамперед приїхала в Дилмаут – подивитися, який він насправді, і це місто здалося мені таким привабливим, що я відразу вирішила: ми оселимося тут і ніде більше. І хіба нам не пощастило? Адже ми купили той самий будинок, у якому колись мешкали мої родичі.
– Я пам'ятаю той дім, – сказав Волтер Фейн. Він знову подарував їй свою мляву, приємну усмішку. – Ви, певно, не пам'ятаєте мене, місіс Рід, але, якщо пам'ять мені не зраджує, то я носив вас колись на плечах.
Ґвенда засміялася.
– Справді? Тоді я можу вважати вас своїм давнім другом, чи не так? Я, звісно, не можу вас пам'ятати, адже мені тоді було не більш, як два з половиною або три роки… Ви тоді, либонь, приїхали у відпустку з Індії чи щось таке?
– Ні, я назавжди покинув Індію. Я поїхав туди вирощувати чай, але те життя мене не влаштовувало. Я повернувся до Англії, щоб продовжити справу батька й стати прозаїчним сільським адвокатом, позбавленим високих амбіцій і не схильним шукати пригод у далеких краях. Свої іспити з права я склав ще раніше, тому просто повернувся й став працювати у фірмі. – Він помовчав, а тоді сказав: – Відтоді я був завжди тут.
Знову запала пауза, і він повторив тихим голосом.
– Атож, після того я вже нікуди не їздив.
Але вісімнадцять років, подумала Ґвенда, не такий уже довгий час…
Потім, раптово змінивши тон, він потиснув їй руку і сказав:
– Позаяк ми з вами давні друзі, то приходьте якось зі своїм чоловіком на чай до моєї матері. Я скажу їй, щоб вона надіслала вам письмове запрошення. До рeчі, ви не проти прийти об одинадцятій годині в четвер?
Ґвенда вийшла з контори й спустилася сховами. У кутку біля сходів вона побачила павутину. На тій павутині сидів блідий, мало помітний павук. Ґвенда подумала, що він не схожий на справжнього павука. Це був не той колоритний павук, який ловить мух й обідає ними. Він був радше схожий на привид павука. Як і Волтер Фейн, зрештою.
II
Джайлз зустрів дружину на березі моря.
– Ну як? – запитав він.
– Він весь час жив тут у Дилмауті, – відповіла Ґвенда. – Після того як повернувся з Індії, я хотіла сказати. Бо він катав мене на плечах. Але він нікого не міг убити – думаю, що не міг. Він надто спокійний і лагідний. Дуже приємний чоловік, але того різновиду, який ми майже не помічаємо. Такі люди приходять на вечірки, але ніхто не помічає, коли вони звідти йдуть. Я схильна думати, він жив дуже праведним життям, був відданий своїй матері й наділений багатьма чеснотами. Але з погляду жінки, це чоловік неймовірно нудний і нецікавий. Я розумію тепер, чому в нього з Геленою нічого не вийшло. Одружитися з таким чоловіком було б приємно та безпечно – але чомусь тобі зовсім не хочеться з ним одружуватися.
– Бідолаха, – сказав Джайлз. – І, либонь, він був без тями від неї.
– О, я не знаю… Думаю, що навряд. Хай там як, а я тепер переконана, що не він наш злостивий убивця. Він зовсім не відповідає моїм уявленням про вбивцю.
– Ти не дуже багато знаєш про вбивць, чи не так, моя кохана?
– Що ти маєш на увазі?
– Я подумав про Ліззі Борден, яка вбила сокирою своїх батька й мачуху, таку лагідну та спокійну, що присяжні виправдали її. І про Волеса, тихого чоловіка, що вбив свою дружину й був засуджений за вироком присяжних, але потім виправданий після того, як подав апеляцію. І про Армстронґа, що протягом багатьох років був чоловіком добрим і дуже скромним. Я не вірю в те, що вбивці належать до якогось конкретного, упізнаваного різновиду людей.