Потім раптом перестала мугикати й погукала:
– Джіме, Джіме! Послухай-но, що я тобі скажу!
Джім Кімбл, небалакучий літній чоловік, умивався в кухні над зливальницею. Щоб відповісти дружині, він застосував своє улюблене слово:
– Ну?
– Ось що написано тут у газеті: "Усіх, кому щось відомо про Гелену Спенлав Гелідей, у дівоцтві Кеннеді, просять сконтактуватися з панами Рід і Гарді, Саунтгемптон-Роу". Це мабуть, та сама місіс Гелідей, у якої я служила в Сент-Кетрін. Вона та її чоловік узяли той будинок в оренду разом із меблями від місіс Фіндейсон – так мені розповідали. Її справді звали Гелена – і вона доводилася сестрою докторові Кеннеді, тому самому, що завжди радив мені видалити аденоїди.
Запала коротку пауза, коли місіс Кімбл вправним рухом перекинула сковороду з підсмаженими чіпсами. Джім Кімбл форкав у рушник, яким витирав обличчя.
– Звісно, це стара газета, – сказала місіс Кімбл. Вона подивилася на дату. – Тижневої давності чи навіть давніша. Цікаво, про що, власне, ідеться? Ти не думаєш, що тут можна заробити якісь гроші, Джіме?
– Ну, – відповів Джім цього разу тоном ствердження, а не запитання.
– Може, знайшовся якийсь заповіт, – міркувала його дружина. – Це було досить-таки давно.
– Ну.
– Вісімнадцять років тому або й більше… Не розумію, навіщо вони знову все це ворушать? Ти не думаєш, що до цього причетне поліція, Джіме?
– З якого дива? – запитав містер Кімбл.
– Ти ж бо знаєш, що я завжди думала, – таємничим голосом сказала йому місіс Кімбл. – Я ж розповідала тобі, що тоді сталося, коли ми пішли з дому. Він сказав, вона втекла з коханцем. Чоловіки завжди так кажуть, коли хочуть порішити свою жінку. Можеш не сумніватися, то було вбивство. Я це сказала тоді тобі й сказала Еді, але Еді ніяк не хотіла вірити в це. У неї ніколи не було уяви, в Еді. Той одяг, який вона нібито забрала з собою – то був не той одяг, якщо ти розумієш, про що я кажу. З дому тоді зникли валіза й сумка і зникло досить одягу, щоб їх наповнити, але то був не той одяг. І тоді я сказала Еді: "Можеш не сумніватися, хазяїн убив її, а труп укинув у льох". Але насправді про льох не йшлося, бо Леоні, швейцарська нянька, дещо тоді побачила. З вікна. Вона ходила того вечора в кіно разом зі мною, хоч і не повинна була залишати без нагляду дитячу кімнату – але я сказала їй, що та дитина ніколи не прокидається, дитина була як золото, завжди спала вночі. "А пані ніколи не заходить увечері в дитячу кімнату, – сказала я, – тож ніхто не знатиме, що ти пішла зі мною". Ну, вона й пішла. А коли ми повернулися, у домі вже діялося казна-що. Там був доктор, а хворий хазяїн спав у перевдягальні, і доктор дивився за ним, і саме тоді він запитав у мене про одяг, і тоді мені здалося, що все гаразд. Я подумала, вона справді втекла з тим чоловіком, від якого була без тями – а він же був одружений – й Еді сказала, вона сподівається й молиться, щоб нас не приплутали до процесу з розлучення. Як же пак його звали? Не можу згадати. Його ім'я, схоже, починалося на М… Чи на Р?.. Пам'ять у мене вже не та, що колись.
Містер Кімбл відійшов від посудомийні й, пустивши повз вуха всю неістотну для нього балаканину жінки, запитав, чи готова вечеря.
– Зараз подам картоплю. Стривай-но, я постелю іншу газету. Цю ліпше зберегти. Не схоже, щоб ішлося про поліцію, надто багато часу минуло. Можливо, це адвокати – а з адвокатів можна буде взяти гроші. Про винагороду там не йдеться… та мало що… З ким би мені порадитися? Тут говориться, що треба написати на якусь адресу в Лондоні – але я не певна, що напишу… не довіряю я тим лондонцям… А ти що скажеш, Джіме?
– Ну… – сказав Джім, дивлячись жадібним поглядом на рибу зі смаженою картоплею.
На цьому розмова тимчасово урвалася.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Волтер Фейн
I
Ґвенда дивилася через широкий стіл із червоного дерева на Волтера Фейна.
Перед нею сидів досить стомлений на вигляд чоловік віком років сорока з лагідним обличчям без якихось прикметних рис. Такого чоловіка було б важко запам'ятати, якби вона десь випадково з ним зустрілася, подумала Ґвенда… Чоловік, позбавлений особистості, як тепер полюбляють казати. Його голос, коли він говорив, лунав якось спроквола, був виважений і приємний. Мабуть, це добрий і гідний усілякої довіри адвокат, подумала Ґвенда.
Вона нишком окинула поглядом кабінет – кабінет старшого партнера фірми. Він був зручний для Волтера Фейна, вирішила вона. Обставлений старомодними меблями, потертими, але виготовленими з гарного вікторіанського матеріалу. Під стінами розташовані шухляди зі справами – шухляди, які були позначені прізвищами шанованих жителів графства. Сер Джон Вейвасур-Тренч. Леді Джесеп. Артур Фоукс, есквайр, покійний.
Великі вікна з досить брудними шибками виходили на заднє подвір'я, оточене міцними стінами сусіднього будинку, спорудженого ще в сімнадцятому сторіччі. Тут ніде не було чогось особливо вишуканого або сучасного, але й нічого занедбаного теж не було. На перший погляд, досить неохайний кабінет із безладно розташованими шухлядами та столом, заваленим паперами, – але насправді то був офіс людини, яка знала достеменно, де взяти все, що може їй знадобитися.
Волтер Фейн перестав скрипіти пером. Він усміхнувся своєю млявою, приємною усмішкою.
– Думаю, тут усе ясно, місіс Рід, – сказав він. – Це дуже простий заповіт. Коли ви прийдете підписати його?
Ґвенда сказала, що готова прийти, коли йому буде зручно. Поспішати їй нема куди.
– Ми купили тут будинок, – сказала вона. – Дім-на-Горі.
Волтер Фейн мовив, глянувши на свої папери:
– Так, ви мені дали адресу..
Вона не помітила жодної зміни в рівному тенорі його голосу.
– Це гарний дім, – сказала Ґвенда. – Він нам дуже подобається.
– Справді? – усміхнувся Волтер Фейн. – Він біля моря?
– Ні, – сказала Ґвенда. – Наскільки нам відомо, його назву змінили. Колись він називався Сент-Кетрін.
Містер Фейн скинув пенсне. Він протер скельця шовковою хусточкою, дивлячись на стіл.
– О, так, – сказав він. – Біля дороги на Лігемптон?
Він підняв погляд, і Ґвенда подумала, наскільки іншою здається людина, коли вона знімає окуляри, які завжди носить. Його світло-сірі очі здавалися тепер дивно слабкими й не здатними сфокусувати погляд.