– Я справді не вірю в те, що Волтер Фейн…
Ґвенда замовкла.
– Що таке?
– Та нічого.
Але їй пригадалося, як Волтер Фейн протирав окуляри і яким сліпим став погляд його очей, коли вона вперше згадала про Сент-Кетрін.
– Можливо, він і справді був без тями від неї… – невпевнено промовила вона.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Едіт Паджет
Задня вітальня місіс Маунтфорд була дуже затишною кімнатою. Там стояв круглий стіл, накритий скатертиною, кілька старовинних стільців і скромна на вигляд, але несподівано пружна канапа, притулена до стіни. На поличці каміна стояли порцелянові собаки та інші декоративні прикраси, а також портрет принцеси Єлизавети та Маргарет Роуз у рамі. На протилежній стіні висів портрет короля в уніформі, а також фотографія, на якій містер Маунтфорд був знятий у гурті інших пекарів та кондитерів. Там висіла також композиція, зроблена з мушель, й акварельне зображення дуже зеленого моря біля острова Капрі. Було там також багато інших речей, що не претендували ані на красу, ані на розкіш, але загалом ця обстава створювала картину затишної, веселої кімнати, де люди сиділи та втішалися завжди, коли мали на це час.
Місіс Маунтфорд, у дівоцтві Паджет, була низенькою, круглою й темноволосою жінкою з кількома пасмами сивини. Її сестра, Едіт Паджет, була висока, чорнява й тендітна. Сивини в її волоссі не було помітно, хоч на перший погляд вона мала не менш як п'ятдесят років.
– Це ж треба, щоб я з вами зустрілася, – сказала Едіт Паджет. – 3 маленькою місіс Ґвенні. Ви пробачте мені, мем, що я так говорю, але це така несподіванка! Ви часто приходили до мене на кухню, така гарна маленька дівчинка. "Віньки! – мали звичай казати ви. – Віньки!" А просили ви в мене родзинки – але чому ви їх називали віньками, я ніколи не могла збагнути. Проте ви хотіли родзинок, і я вам давала родзинки, ті, що без кісточок.
Ґвенда дивилася на струнку постать жінки, на її червоні щоки й чорні очі, намагаючись щось пригадати, але марно. Нічого не пригадувалося. Пам'ять – дивна річ і підкоряється нам не завжди.
– Мені хотілося б усе пригадати, – сказала вона.
– Та де ж там ви пригадаєте! Ви були такою крихіткою. Сьогодні мало хто хоче служити в домі, у якому є діти. Я таких людей не розумію. Діти приносять у дім життя, так я вважаю. Хоч готувати для них іноді буває нелегко. Але в цьому винні няньки, а не діти, якщо ви розумієте, про що я кажу. Няньки завжди вередують – то ти невчасно приносиш їм тацю, то ще якісь дивні претензії. А ви пам'ятаєте Леоні, місіс Ґвенні? Пробачте мені, місіс Рід, я повинна була б сказати.
– Леоні? Вона була моєю нянькою?
– То була дівчина зі Швейцарії. Вона не дуже добре знала англійську мову й була дуже вразливою у своїх почуттях. Відразу в сльози, коли Лілі казала їй щось не так. Лілі служила в домі покоївкою. Лілі Ебот. Молода дівчина, але досить нахабна й задерикувата. Лілі любила гратися з вами. Ви ховалися від неї за перилами сходів, а вона вас шукала.
Ґвенда мимоволі здригнулася.
Сходи…
Потім раптом сказала:
– Я пам'ятаю Лілі. Вона зав'язала бантик на шиї в кота.
– Дивовижно, що ви пам'ятаєте! У вас був тоді день народження, і Лілі вирішила, що Том повинен ходити з бантиком. Вона розв'язала коробку з шоколадом і зав'язала ту стрічку йому на шию. Том був такий обурений, що втік у сад і доти терся об кущі, доки її не скинув. Коти не люблять, коли з ними витинають такі штуки.
– То був чорний кіт із білими лапами.
– Правильно. Бідолашний старий Томмі. Він був справжнім майстром ловити мишей. Професійний мишолов, можна сказати. – Едіт Паджет замовкла й делікатно кахикнула. – Пробачте, що я так розбазікалася, мем. Але балаканина допомагає повернути назад добрі старі часи. Ви, певно, хочете щось запитати в мене?
– Я люблю поговорити про давні дні, – сказала Ґвенда. – Тому й залюбки вас слухаю. Адже я виховувалася в родичів своєї матері в Новій Зеландії і вони, звичайно, нічого не могли мені розповісти ні про мого батька, ні про мою мачуху. Вона була вродливою, еге ж?
– Вона вас дуже любила. Водила на пляж і гралася з вами в саду. Вона й сама була зовсім юною, якщо хочете знати. Дівчинка та й годі. Я часто думала, що вона знаходила в тих іграх не менше радості, ніж ви. Адже вона, у якомусь розумінні, теж була єдиною дитиною. Доктор Кеннеді, її брат, був на багато років старший і завжди ховався за своїми книжками. Коли вона не була у школі, то мусила гратися сама із собою…
Міс Марпл, що сиділа, спершись спиною на стіну, лагідно запитала:
– Ви прожили в Дилмауті усе своє життя, чи не так?
– О, так, мем. Мій батько мав ферму за пагорбом – її називали Житнім Полем. Синів у нього не було, і мати не змогла обробляти землю, після того як він помер, тож вона продала ферму й купила невеличку галантерейну крамницю в кінці Гай-стріт. Я прожила тут усе своє життя.
– І я думаю, ви знаєте усе про всіх у Дилмауті?
– Звичайно, адже колись це було зовсім мале містечко. Хоча влітку сюди завжди приїздило багато людей, відколи я пам'ятаю. Але то були приємні, спокійні люди, що приїздили сюди щороку, а не ті бродяги та волоцюги, яких ми бачимо нині. То були пристойні родини, які рік у рік оселялися в тих самих кімнатах.
– Я думаю, – сказав Джайлз, – ви знали Гелену Кеннеді до того, як вона стала місіс Гелідей?
– Я, звичайно, знала про неї, так би мовити, і, мабуть, не раз її бачила. Але я не була з нею близько знайома, доки не прийшла туди на службу.
– І вона подобалася вам, – сказала міс Марпл.
Едіт Паджет обернулася до неї.
– Так, мем, подобалася, – сказала вона. Певний виклик прозвучав у її голосі. – То байдуже, що про неї говорять. Для мене вона завжди була жінкою милою та приємною. Я ніколи не думала, що вона зробить те, що зробила. У мене тоді подих перехопило, знаєте. Але ходили також чутки…
Вона раптово замовкла й подивилася на Ґвенду таким поглядом, ніби хотіла вибачитися перед нею.
– Я хочу знати, – схвильовано промовила Ґвенда, – Не думайте, що я можу образитися, якщо ви скажете про неї щось не так. Адже вона не була моєю матір'ю…
– Справді, не була, мем…
– І зрозумійте нас, ми дуже хочемо знайти її. Вона виїхала звідси – і, схоже, її втратили з виду. Ми не знаємо, де вона тепер мешкає й чи взагалі жива. А тепер виникли причині…