– Ми думаємо, то був один із трьох, – сказала Ґвенда.
– Один із трьох? Яких трьох? Ніхто не мав зрозумілої причини вбивати Гелену, якщо тільки вони цілком не схибнулися з глузду. У неї не було ворогів. Усі її любили.
Доктор Кеннеді підійшов до шухляди письмового столу й понишпорив у ній.
Він дістав звідти побляклу фотографію. На ній була зображена висока дівчина шкільного віку в спортивному костюмі, волосся в неї було відкинуте назад, обличчя сяяло. Кеннеді, набагато молодший Кеннеді з радісним обличчям стояв біля неї, тримаючи на руках цуценя тер'єра.
– Я багато думав про неї останнім часом. – сказав він бляклим голосом. – Протягом багатьох років я взагалі про неї не думав – і мені майже пощастило її забути… Тепер я думаю про неї весь час. Ви – причина цього.
Його слова прозвучали майже як звинувачення.
– Я думаю, вона цьому причиною, – сказала Ґвенда.
Він рвучко обернувся до неї.
– Що ви маєте на увазі?
– Тільки те, що сказала. Я не можу пояснити. Але так воно є. Сама Гелена захотіла нагадати вам про себе.
Тонкий меланхолійний посвист паровоза долинув до їхніх вух. Доктор Кеннеді вийшов у засклені двері, а вони за ним. Слід від диму повільно тягся внизу по долині.
– Це потяг, – сказав Кеннеді.
– Підходить до станції?
– Ні, відходить від неї. – Він помовчав. – Вона з'явиться з хвилини на хвилину.
Та минали хвилини, а Лілі Кімбл не з'являлася.
ІІ
Лілі Кімбл вийшла з поїзда на вузловій станції Дилмаут і через міст перейшла на колію, де стояв поїзд місцевого сполучення. У ньому було небагато пасажирів – з півдесятка щонайбільше. То був мертвий час дня, а день до того ж був ярмарковим у Гелчестері.
Незабаром поїзд рушив, з поважним пахканням прокладаючи собі шлях по звивистій долині. До кінцевої станції в Лонсбері-Бей були три зупинки: Ньютон-Ленґфорд, Метчінґз-Голт (біля Вудлі-Кемпа) та Вудлі-Болтон.
Лілі Кімбл дивилася з вікна очима, які не бачили гарного сільського краєвиду, бо перед ними постійно маячив гарнітур меблів у стилі доби короля Якова, обтягнутий тканиною кольору зеленої яшми…
Вона була єдиним пасажиром, який вийшов на крихітній станції в Метчінґз-Голт. Віддала свій квиток і повз білетну касу вийшла на перон. Пройшовши трохи понад колією, побачила вказівний знак із написом "До Вудлі-Кемпа", що вказував на стежку, яка підіймалася на крутий пагорб.
Лілі Кімбл швидко пішла нагору тією стежкою. Стежка бігла між лісом і крутим схилом пагорба, що заріс вересом і дроком.
Хтось вийшов із лісу, і Лілі від несподіванки стрепенулася.
– Леле, ви мене налякали, – сказала вона. – Я не сподівалася зустріти вас тут.
– Я зробив тобі сюрприз, так? Я маю ще один сюрприз для тебе.
Між деревами не було нікого. Ніхто не міг почути ані крику, ані звуків боротьби. А втім, крик так і не пролунав, а боротьба незабаром закінчилася.
Стривожена горличка злетіла на лісом…
ІІІ
– Що трапилося з тією жінкою? – роздратовано запитав доктор Кеннеді.
Стрілки годинника показували за десять хвилин п'яту.
– Може, вона заблукала, ідучи від станції?
– Я детально описав їй дорогу. Та в будь-якому разі заблукати там неможливо. Звернути ліворуч, коли вона вийде зі станції, а потім – на першу дорогу праворуч. Як я вже сказав, іти там лише кілька хвилин.
– Може, вона передумала, – сказав Джайлз.
– Схоже на те.
– Або не встигла на потяг, – припустила Ґвенда.
Кеннеді повільно сказав:
– Ні, більш імовірно, що вона вирішила взагалі не приїжджати. Можливо, чоловік її зупинив. Поведінку наших селян передбачити неможливо.
Він ходив туди-сюди по кімнаті. Потім підійшов до телефону й назвав якийсь номер.
– Алло? Це станція? Говорить доктор Кеннеді. Я чекав на одну людину на четверту годину тридцять п'ять хвилин. Жінку середнього віку із села. Ніхто у вас не запитував, як пройти до мене? О, що ви кажете?
Інші були достатньо близько, щоб почути голос носія станції Вудлі-Болтон.
– Я не думаю, щоб хтось приїздив до вас, докторе. О четвертій тридцять п'ять із чужих ніхто не приїхав. 3 потяга зійшли тільки містер Нерекотс із Медоуза, Джонні Лоз та дочка старого Бенсона. Інших пасажирів не було.
– Отже, вона передумала, – сказав доктор Кеннеді. – У такому разі дозвольте запросити до чаю вас. Чайник уже на вогні. Зараз я принесу.
Він повернувся з уже завареним чаєм, і вони посідали за стіл.
– Це лише тимчасова затримка, – весело сказав він. – Ми маємо її адресу й можемо самі поїхати до неї, якщо захочемо.
Задзвонив телефон, і доктор підвівся щоб відповісти.
– Доктор Кеннеді?
– Так.
– Це інспектор Ласт, лонґфордський відділок поліції. Ви чекали на жінку на ім'я Лілі Кімбл – місіс Лілі Кімбл – сьогодні пополудні?
– Чекав. А що сталося? Нещасливий випадок?
– Я не назвав би це нещасливим випадком. Вона мертва. Ми знайшли на її тілі листа від вас. Тому я вам і телефоную. Чи зможете ви приїхати до лонґфордського відділка якомога швидше?
– Уже їду.
IV
– Що ж, спробуймо прояснити бодай дещо, – сказав інспектор Ласт.
Він ковзнув поглядом від Кеннеді до Джайлза та Ґвенди, які приїхали з доктором. Ґвенда була уже бліда, а руки їй були судомно зціплені.
– Ви чекали на цю жінку поїздом, який відходить від Дилмаута о четвертій годині п'ять хвилин? І прибуває у Вудлі-Болтон о четвертій тридцять п'ять?
Доктор Кеннеді кивну в головою.
Інспектор Ласт подивився на листа, якого він знайшов на мертвому тілі жінки. Там усе було абсолютно ясно.
Шановна міс Кімбл
(написав доктор Кеннеді)
Я буду радий, якщо зможу дати вам справді корисну пораду. І ви побачите зі зворотної адреси на цьому листі, що я вже не живу в Дилмауті. Якщо ви сядете на поїзд, який відходить від станції Кумбелей о 3.30, зробите пересадку на вузловій станції Дилмаут і поїздом, який іде до Лонсбері-Бей, доїдете до станції Вудлі-Болтон, то звідти до мого будинку йти лише кілька хвилин. Ідіть ліворуч, коли вийдете зі станції, потім звертайте на першу дорогу праворуч. Мій будинок побачите в кінці дороги, праворуч. Моє ім'я написане на брамі.
Щиро ваш
Джеймс Кеннеді.
– Ви не пропонували їй приїхати більш раннім потягом?
– Більш раннім потягом? – здивовано перепитав доктор Кеннеді.
– Бо саме так вона зробила. Вона покинула Кумбелей не о пів на четверту, а о пів на другу, сіла на поїзд, що відходить від вузлової станції Дилмаут о другій годині п'ять хвилин і вийшла не на станції Вудлі-Болтон, а на Метчінґз-Голт, станції попередній.