Ґвенда здригнулася.
– Вам холодно, місіс Рід?
– Ні, я просто уявила собі Гелену мертвою. А я не хочу вірити в те, що вона померла.
– Тут ви маєте слушність. Мені теж не хотілося б у це вірити. Вона була навдивовижу гарна.
Ґвенда імпульсивно сказала:
– Ви її знали. Ви знали її добре. У мене про неї лише дитяча пам'ять. Якою вона була? Як ставилися до неї люди? Як ставилися до неї ви?
Він дивився на неї хвилину або дві.
– Я буду з вами відвертим, місіс Рід. Вірте мені чи не вірте, але мені було жаль ту дитину.
– Вам було її жаль?
Вона подивилася на нього спантеличеним поглядом.
– Саме так. Вона тоді повернулася додому зі школи. Хотіла бодай трохи розважитися, як і кожна дівчина, але біля неї постійно перебував набагато старший брат зі своїми уявленнями про те, що можна, а чого не можна робити дівчині. Тож цій дівчині жилося зовсім невесело. Але я, правда, трошки показав їй, яке воно є, життя. Я особливо не був у неї закоханий, і вона не була закохана в мене. Але вона любила трохи похизуватися – от, мовляв, яка я смілива та зухвала. Потім вони, звичайно, довідалися, що ми зустрічаємося, і він усе припинив. Я його не звинувачую. Вона й справді була з іншого кола, ніж я. Ми з нею не були заручені або щось таке. Я, звичайно, мав намір одружитися коли-небудь, але тоді, коли стану набагато старший. І я хотів знайти собі таку дружину, яка допомогла б мені стати на ноги. Гелена не мала грошей, та й з усіх інших поглядів мені не підходила. Ми лише фліртували трохи й були добрими друзями.
– Але ви, певно, розгнівалися на доктора…
Ґвенда зробила паузу, й Ефлік сказав:
– Звичайно, я був трохи сердитий, не заперечую. Тобі не може сподобатися, коли тобі кажуть, що ти нічого не вартий. Але в житті ліпше не перейматися такими дрібницями.
– А потім ви втратили роботу, – нагадав йому Джайлз.
Приємний вираз зійшов з обличчя Ефліка.
– Мене справді звільнили. З фірми Фейна та Вочмена. І я добре знаю, хто мені це влаштував.
– Справді? – у тоні голосу Джайлз і прозвучало запитання, але Ефлік похитав головою.
– Я не стану називати імен, але я маю свої міркування. Мене вигнали зі служби, і я знаю, хто це зробив. І чому! – Його щоки почервоніли. – Брудна робота! – сказав він. – Шпигувати за людиною, налаштовувати їй пастки, брехати про неї. О, в мене були вороги. Але я ніколи не дозволяв їм розтоптати себе. Я вмів боронитися. І я нічого не забував.
Він замовк. Несподівано вираз його обличчя знову змінився, він, як і раніше, став веселим і безтурботним.
– Отже, боюся, я не можу допомогти вам. Ми трохи розважилися разом із Геленою – і то було все. Наші почуття далеко не заходили.
Ґвенда пильно дивилася на нього. Це була досить проста й очевидна історія – але чи правду він розповів, запитувала себе вона. Щось у неї не вкладалося – і раптом це "щось" виринуло на поверхню її свідомості.
– Але ви захотіли її відвідати, коли згодом приїхали до Дилмаута, – сказала вона.
Він засміявся.
– То ви мене упіймали, місіс Рід. Справді, я в неї був. Можливо, мені хотілося показати їй, що я не занепав духом і вибрався на поверхню, після того, як адвокат із довгою пикою вигнав мене зі своєї контори. Я мав успішний бізнес, шикарний автомобіль і зумів дуже добре себе забезпечити.
– Але ж ви завідували її не один раз, чи не так?
Він на мить завагався.
– Двічі, а може, тричі. Я зазирав туди лише на кілька хвилин. – Він кивком показав, що розмову закінчено. – Вибачте, але я не можу допомогти вам.
Джайлз підвівся.
– Пробачте, що ми забрали у вас так багато часу.
– Усе гаразд. Іноді буває приємно поговорити про давні часи.
Двері відчинилися, увійшла жінка й стала просити пробачення.
– О, вибач, я не знала, що в тебе хтось є…
– Заходь, моя люба, заходь. Дозвольте познайомити вас із моєю дружиною. Це містер і місіс Рід.
Місіс Ефлік потиснула гостям руки. То була висока, тендітна жінка з якимсь пригніченим виразом обличчя, у несподівано добре скроєному вбранні.
– Ми поговорили тут про давні часи, – сказав Ефлік. – Про ті часи, коли я ще не знав тебе, Дороті.
Він обернувся до них.
– Я зустрівся зі своєю дружиною під час морської подорожі, – сказав він. – Вона не з цієї частини світу. Кузина лорда Полтергейма, ось хто вона така.
Він говорив із гордістю – тендітна жінка зашарілася.
– У таких подорожах завжди цікаво, – сказав Джайлз.
– Там багато чого можна навчитися, – сказав Ефлік. – На жаль, я не можу похвалитися своєю освітою.
– Я завжди кажу чоловікові, що ми повинні поїхати в подорож на грецькі острови, – сказала місіс Ефлік.
– Немає часу. Я дуже заклопотаний чоловік.
– То ми не станемо вас далі затримувати, – сказав Джайлз. – До побачення й спасибі вам. Ви мені повідомите про ціну екскурсії?
Ефлік провів їх до дверей. Ґвенда обернулася й подивилася через плече. Місіс Ефлік стояла у дверях кабінету. У її погляді, спрямованому на спину чоловіка, читався якийсь незрозумілий страх.
Джайлз і Ґвенда ще раз сказали "до побачення" й попрямували до своєї машини.
– Господи, я забула свій шарф, – сказала Ґвенда.
– Ти завжди щось забуваєш, – зазначив Джайлз.
– Не роби такого обличчя. Я зараз повернуся.
Ґвенда побігла в дім. Крізь відчинені двері вона почула, як Ефлік голосно промовив.
– Чого ти завжди пхаєш носа, куди не слід! Твоя поява завжди недоречна.
– Пробач мені, Джекі. Я не знала. Хто ці люди й чому вони так зіпсували тобі настрій?
– Вони мені не зіпсували настрій. Я… – він замовк, побачивши Ґвенду, яка стояла у дверях.
– Даруйте, містере Ефлік, я не забула тут свій шарф?
– Шарф? Ні, місіс Рід, його тут немає.
– Яка ж я дурна. Він, певно, у машині.
І вона вибігла з дому знову.
Джайлз підігнав машину. Неподалік, на узбіччі, стояв великий жовтий лімузин, який блищав хромом.
– Розкішний автомобіль, – сказала Ґвенда. – Ти пам'ятаєш, Джайлзе? Пам'ятаєш, що сказала нам Едіт Паджет, коли переповідала слова Лілі? Вона готова була об заклад побитися, що з Геленою розмовляв капітан Ерскін, а не "таємничий чоловік, що приїхав у розкішному автомобілі". Тепер ти розумієш, що таємничим чоловіком у шикарному автомобілі був не хто інший, як Джекі Ефлік?
– Так, – сказав Джайлз. – І Лілі у своєму листі до доктора згадує про "шикарний автомобіль".