Ґвенда провела пальцем по його стурбованій щоці.
– Я знаю, мій любий, знаю. Але ти повинен визнати, що, наприклад, розпитувати чоловіка про його колишні любовні пригоди – нечемно й зухвало, але таку зухвалість жінка може інколи дозволити собі, якщо вона розумна. А я маю намір бути розумною.
– Я знаю, ти розумна. Але ж Ерскін саме той чоловік, якого ми шукаємо.
Ґвенда замислено проказала:
– Я не думаю, що це він.
– Ти хочеш сказати, ми гавкаємо не на те дерево?
– Не зовсім. Я думаю, він справді був закоханий у Гелену. Але він чоловік хороший, Джайлзе, навдивовижу хороший. Це зовсім не той тип, який душить жінок.
– У тебе не такий великий досвід стосунків із душителями жінок, ти згодна зі мною, Ґвендо?
– Ні. Але я наділена жіночим інстинктом.
– Гадаю, не одна жертва душителів теж так думала. Ні, Ґвендо, облишмо жарти, я тебе закликаю бути дуже обачною, гаразд?
– Звичайно ж я буду обачною. Мені так шкода цього бідолаху, змушеного жити з таким драконом у подобі жінки. Я ладна об заклад побитися, що він прожив тяжке життя.
– Атож, вона дивна жінка… У ній є щось моторошне.
– Атож, і дуже моторошне. Ти бачив, як вона весь час на мене дивилася?
– Я сподіваюся, твій план спрацює.
ІІІ
Вони почали здійснювати свій план наступного ранку.
Джайлз, почуваючи себе, як казав він сам, сумнівним детективом у справі шлюбного розлучення, обрав зручне місце для спостереження за ворітьми садиби Енстел-Мейнор. Десь о пів на дванадцяту він повідомив Ґвенді, що все йде згідно з планом. Місіс Ерскін від'їхала в невеличкому автомобілі "остін" вочевидь у напрямку ринкового містечка за три милі звідти. Поле битви було вільне.
Ґвенда під'їхала машиною до парадних дверей і подзвонила. Вона сказала, що хоче бачити місіс Ерскін, і їй сказали, ще пані немає. Тоді вона запитала, чи вдома майор Ерскін. Майор Ерскін був у саду. Вій стояв, нахилившись над клумбою, і випростався, коли підійшла Ґвенда.
– Пробачте, що турбую вас, – сказала Ґвенда. – Але я, здаєтеся, загубила свою обручку вчора десь тут, у саду. Я знаю, вона була в мене на палаці, коли ми відійшли від чайного столика. Вона трималася досить вільно, але я не можу дозволити собі загубити її, бо це моя весільна обручка.
Вони відразу розпочали пошуки. Ґвенда пройшла по своїх учорашніх слідах, вона намагалася пригадати, де зупинялася й до яких квітів доторкалася. Незабаром обручку було знайдено біля великого куща дельфіній, Ґвенда бурхливе виразила свою радість.
– А тепер ви дозволите мені запропонувати вам чогось випити, місіс Рід? Пива? Склянку хересу? Чи, може, ви волієте випити кави або чогось такого?
– Я не хочу нічого, дякую. Лише сигарету.
Вона сіла на лаву, й Ерскін сів біля неї.
Кілька хвилин вони курили мовчки. Серце Ґвенди калатало досить швидко. Вона мусила ризикнути – іншого виходу не було.
– Я хочу щось у вас запитати, – сказала вона. – Можливо, моє запитання здасться вам нечемним і зухвалим. Але мені вкрай треба це знати, а ви, либонь, єдина особа, яка зможе відповісти на моє запитання. Адже, я думаю, ви колись були закохані в мою мачуху.
Він обернув до неї здивоване обличчя.
– У вашу мачуху?
– Так. У Гелену Кеннеді. Яка потім стала Геленою Гелідей.
– Он ви про що.
Чоловік поруч із нею сидів мовчки. Його очі дивилися невидющим поглядом на освітлений яскравим сонячним світлом моріжок. Сигарета диміла, затиснута між його пальцями. Хоч як тихо він сидів, Ґвенда відчувала, як у цьому напруженому тілі шаліє ураган почуттів. Його рука доторкнулася до її руки.
Ніби відповідаючи на запитання, яке він сам собі поставив, Ерскін сказав.
– Листи, я думаю.
Ґвенда нічого не відповіла.
– Я не писав їй багато – можливо, два або три листи. Вона сказала, що спалила їх, але жінки ніколи не знищують листів, чи не так? Й отже, вони потрапили у ваші руки. І ви хочете знати…
– Я хочу знати більше про неї. Я дуже її любила. Хоч я була зовсім малою дитиною, коли вона від нас пішла.
– Вона від вас пішла?
– А ви не знали?
Його очі, щирі та здивовані, зустрілися з поглядом її очей.
– Я не мав від неї жодної звістки – від того літа в Дилмауті.
– То ви не знаєте, де вона тепер?
– Звідки ж я можу знати? Минуло багато років. Усе давно скінчено. Забуто.
– Забуто?
Він усміхнувся, але усмішка його була гіркою.
– Ні, мабуть, не зовсім забуто. Ви дуже спостережлива жінка, місіс Рід. Але розкажіть мені про неї. Вона не мертва, вона жива?
Легкий прохолодний вітерець несподівано повіяв, охолодив їхні щоки й відлетів геть.
– Я не знаю, мертва вона чи ні, – сказала Ґвенда. – Я нічого не знаю про неї. Думала, можливо, ви щось знаєте?
Він похитав головою, а вона провадила:
– Того літа вона покинула Дилмаут. Одного вечора, цілком несподівано. Нічого нікому не сказавши. І ніколи не повернулася.
– І ви думали, я міг щось знати про неї?
– Так.
Він похитав головою.
– Ні. Я не чув про неї жодного слова. Але ж її брат – диктор Кеннеді – він живе в Дилмауті. Він повинен знати. Чи він теж помер?
– Ні, він живий. Але й він нічого не знає. Розумієте, вони всі думають, що вона втекла з якимсь чоловіком.
Він обернув голову й подивився на неї. Глибокі, наповнені смутком очі.
– Вони думали, вона втекла зі мною?
– Це була одна з можливостей.
– Чи існувала така можливість? Навряд. До цього в нас ніколи не доходило. Чи ми були просто дурні – добросовісні йолопи, які проґавили свій шанс на щастя?
Ґвенда нічого не сказала. Ерскін знову обернув голову й подивився на неї.
– Можливо, вам ліпше почути мою розповідь. Хоч особливо нема чого розповідати. Але я не хочу, щоб ви склали хибну думку про Гелену. Ми зустрілися на кораблі дорогою до Індії. Один із моїх синів захворів, і дружина мала вирушити за мною наступним кораблем. Гелена їхала туди, щоб вийти заміж за чоловіка, який служив у лісовому відомстві чи щось таке. Вона не кохала його. Він був для неї тільки другом, лагідним і добрим, і вона хотіла також покинути дім, де почувалася нещасливою. Ми закохалися одне в одного.
Він помовчав.
– Мої слова можуть вам здатися надто категоричним твердженням. Але то не була – я хочу, щоб ви це зрозуміли, – звичайна собі інтрижка на борту корабля. То було дуже серйозно. Ми обоє були – як би це висловити – приголомшені тим вибухом почуттів. І нічого не можна було вдіяти. Я не міг покинути Дженет і своїх дітей. Гелена дивилася на це так само, як і я. Якби йшлося тільки про Дженет – але я мав двох синів. Ніякої надії не було. Ми погодилися попрощатись і спробувати забути про все.