Ґвенда простягла руку.
– Дякую вам, – сказала вона. – Звичайно ж, я його заберу.
II
У поїзді, яким вони поверталися де Лондона, Ґвенда розкрила записник і почала читати.
Вона розкрила його навмання.
Келвін Гелідей написав:
Мені хотілося б вірити, що ці ескулапи знають свою справу… Але їхні розпитування здаються мені вкрай ідіотськими. Чи закохувався я у свою матір? Чи ненавидів я свого батька? Жодне їхнє слово не здається мені розумним… Я сприймаю це як допит у поліції – або в кримінальному суді, а не як розмову з божевільним пацієнтом. А проте деякі з тих людей здаються мені цілком нормальними, цілком розважливими, як і всі інші, окрім випадків, коли вони чіпляються до мене зі своїми дурними розпитуваннями…
Я написав Джеймсові… Попросив його сконтактуватися з Геленою… Нехай вона сюди прийде, щоб я побачив її у плоті, якщо вона жива… Він каже, що не знає, де вона… Він так каже, бо знає, що вона мертва, бо я а вбив… він хороший хлопець, але мене він не одурить… Гелена мертва…
Коли я почав підозрювати її? Давно… Незабаром по тому, як ми приїхали в Дилмаут… Її поведінка змінилася… Вони щось приховувала від мене… Я стежив за нею… А вона – за мною…
Чи підсипала вона наркотики мені в їжу? Які моторошні й жахливі кошмари. Це не звичайні сновидіння… живі кошмари… Я знаю, то були наркотики… Лише вона могла їх мені підсипати… Навіщо?.. Існує якийсь чоловік… Чоловік, якого вона боїться…
Я хочу бути чесним перед собою. Хіба я не запідозрив, що вона має коханця? Хтось у неї був, я знаю, хтось у неї був… Вона мені розповідала ще на кораблі… Хтось такий, кого вона кохала, але одружитися з ним не могла… У мене було те саме… Я не міг забути Міґен… Якою іноді схожою на Міґен здається мені мала Ґвенні. Гелена так гарно гралася з Ґвенні на кораблі… Гелена… Ти така мила, Гелено…
Чи жива Гелена? Чи я схопив руками її за шию й видушив із неї життя? Я увійшов до їдальні й побачив цидулку – вона стояла на столі, до чогось прихилена… а тоді… темрява, усе геть чорне. Але сумніву бути не може… Я її вбив… Богу дякувати, з Ґвенні тепер усе гаразд… Вона в Новій Зеландії. Вони добрі люди. Вони любитимуть її, бо вона донька Міґен. Міґен, Міґен, як би мені хотілося, щоб ти була тут…
Так буде найліпше… Без скандалу… Так найліпше буде для дитини. Я не можу далі жити. Я мушу знайти найкоротшу дорогу з цього життя. Ґвенні ніколи про це не знатиме. Вона школи не знатиме, що її батько – вбивця…
Сльози засліпили Ґвенді очі. Вона скоса подивилася на Джайлза, що сидів навпроти неї. Але очі Джайлза дивилися в протилежний куток.
Помітивши погляд Ґвенди, він злегка хитнув головою.
Їхній сусід по вагону читав вечірню газету. На її зовнішній стороні вони побачили написане великими літерами запитання: Які чоловіки були в її житті?
Ґвенда повільно кивнула головою. Вона знову зазирнула в щоденник.
Хтось у неї був, я знаю, хтось у неї був…
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Чоловіки в її житті
І
Міс Марпл перетнула Морський бульвар й пішла вгору по пасажу на Фор-стріт. Крамниці тут були старомодні. Крамниця товарів для шиття й рукоділля, кондитерська, магазин тканин і жіночого одягу з вікторіанським фасадом та інші торговельні заклади такого самого зразка.
Міс Марпл зазирнула у вікно крамниці для рукоділля. Дві молоді продавщиці були зайняті з покупцями, але жінка старшого віку в глибині приміщення була вільна.
Міс Марпл штовхнула двері й увійшла досередини. Вона сіла біля прилавка, і продавщиця, приємна сизоволоса жінка, запитала:
– Що я можу зробити для вас, мем?
Міс Марпл була потрібна синя вовна, щоб сплести жакетик для немовляти. Її розмова з продавщицею була приємною й неквапною. Вони обговорили різні моделі. Міс Марпл переглянула кілька книжок, де давалися поради щодо плетіння дитячих речей, і це дало їй привід поговорити про своїх двоюрідних онуків та онук. Ані вона, ані продавщиця не виявляли нетерпіння. Продавщиця обслуговувала таких покупців, як міс Марпл, протягом багатьох років. Вона віддавала перевагу цим лагідним, охочим побазікати та попліткувати літнім дамам перед нетерплячими й не вельми чемними молодими матерями, які не знають, чого їм треба, і шукають чогось дешевого та яскравого.
– Справді, – сказала міс Марпл. – Мені ця вовна дуже подобається. Прядиво фірми "Строклеґ" завжди відзначається високою якістю. Воно зовсім не зсідаються після прання. Я, мабуть, візьму ще дві унції.
Загортаючи пакунок, продавщиця зауважила, що вітер сьогодні дуже холодний.
– Атож, і я звернула на це увагу, коли йшла по набережній. Дилмаут дуже змінився. Я не була тут, дай-но мені, Боже, пам'яті, близьке дев'ятнадцяти років.
– Справді, мем? Тоді ви побачите тут багато змін. "Суперб" тоді ще не буз збудований, готелю "Південний краєвид", я думаю, тоді також іще не було.
– О, ні, тоді це було зовсім маленьке місто. Я сюди приїздила в гості до друзів. Вони жили в будинку під назвою Сент-Кетрін – ви, певно, його знаєте? Біля дороги на Лігемптон.
Але продавщиця жила в Дилмауті лише десять років.
Міс Марпл подякувала їй, узяла пакунок і пішла до мануфактурної крамниці, двері до якої були поруч. Там вона теж обрала собі продавщицю старшого віку. Розмова між ними відбувалася приблизно в тому самому руслі, але тепер уже навколо літнього одягу. Цього разу продавщиця відразу відповіла.
– Ви, певно, жили в домі місіс Фіндейсон.
– Так… так. Але друзі, у яких я тоді була, винайняли його з меблями. Я кажу про майора Гелідея та його дружину, у них ще була мала дівчинка.
– О, так, мем. Вони справді жили в тому домі десь близько року, я думаю.
– Атож. Він повернувся на батьківщину з Індії. Вони мали дуже добру куховарку – вона дала мені чудовий рецепт яблучного пудингу, а також, якщо пам'ять мені не зраджує, імбирного пряника. Я часто згадувала її.
– Ви, певно, говорите про Едіт Паджет, мем. Вона й досі живе в Дилмауті. Перебуває на службі у Віндраш-Лодж.
– Я тоді познайомилася ще з кількома людьми – з Фейнами, наприклад. Здається, містер Фейн був адвокатом.
– Старий містер Фейн помер кілька років тому, Фейн-молодший, містер Волтер Фейн, живе з матір'ю. Він ніколи не одружувався. Тепер він старший партнер у фірмі.