Я запідозрив, що їхні стосунки з Геленою складаються не дуже добре, але він ніколи про це не згадував, а мені не хотілося ставити такі запитання. Кульмінація настала тоді, коли він прийшов у мій дім одного вечора – то була п'ятниця; пам'ятаю, я щойно повернувся з лікарні й побачив, що він чекає на мене в кімнаті для консультацій; він був там уже чверть години. Коли я увійшов, він подивився на мене й сказав: "Я вбив Гелену".
Протягом якоїсь миті я не знав, що думати. Він говорив так спокійно, з такою холодною незворушністю. Я сказав: "Ви маєте на увазі, що бачили ще один такий сон?" – "Це вже не сон, – відповів він. – Це правда. Вона лежить там задушена. Я її задушив".
Потім він сказав цілком холодно й розважливо: "Вам краще піти зі мною в мій дім. Потім ви зателефонуєте в поліцію прямо звідти".
Я не знав, що й думати. Ми сіли в машину й поїхали туди. У будинку було тихо й темно. Ми піднялися до спальні.
– До спальні? – втрутилася Ґвенда тоном глибокого подиву.
Доктор Кеннеді здавався злегка здивованим.
– Атож, до спальні, бо саме там нібито все й відбулося. Та коли ми туди увійшли, то, звичайно, там не було нічого! Жодна мертва жінка не лежала на ліжку. Не було ніякого безладу – навіть ковдра не була зім'ята. Усе, що з ним сталося, було чистою галюцинацією.
– Але що сказав мій батько?
– Він, звичайно, наполягав на своїй історії. Він щиро вірив у її правдивість, розумієте? Я дав йому заспокійливі ліки, переконав його їх прийняти й поклав його на канапу у кімнаті для перевдягань. Потім оглянув дім. У кошику для використаного паперу, що стояв у вітальні, я знайшов пожмакану цидулку від Гелени. Її зміст був цілком очевидним. Вона там написала приблизно такі слова: "Це мій прощальний лист. Пробач мені, але наш шлюб був помилкою від самого початку. Я їду геть із чоловіком, тим єдиним, кого справді кохаю. Пробач мені, якщо можеш. Гелена"
Не було сумніву, що Келвін увійшов, прочитав її записку, пішов нагору, пережив глибоке психічне потрясіння, а потім прийшов до мене, переконаний у тому, що вбив Гелену.
Потім я допитав покоївку. Того дня вона мала вільний вечір і повернулася пізно. Я повів її в кімнату Гелени, і там вона переглянула одяг Гелени тощо. Усе було цілком ясно. Гелена спакувала валізу й сумку й забрала їх із собою. Я обшукав весь дім, але не знайшов нічого незвичайного – безперечно, жодного сліду задушеної жінки.
Уранці я мав великий клопіт із Келвіном, але до нього нарешті дійшло, що то була галюцинація – чи, принаймні, він мені так сказав і погодився лягти до приватної лікарні, щоб підлікуватися.
Через тиждень, як я вам уже казав, я одержав листа від Гелени. Вона вкинула його до поштової скриньки в Біаріці, але написала в ньому, що їде до Іспанії. Я мав переказати Келвінові, що вона не хоче розлучення. Вона рекомендувала йому забути її якнайскоріше.
Я показав того листа Келвіну. Він не сказав майже нічого. Він був заклопотаний своїми планами. Зателефонував до родичів своєї першої дружини, які жили в Новій Зеландії, і попросив їх забрати дитину. Улаштував усі свої справи, а потім записався до дуже гарної приватної психіатричної клініки й погодився відбути курс належного лікування. Проте воно йому не допомогло. Він помер через два роки. Я можу дати вам адресу тієї клініки. Вона в Норфолку. Її теперішній директор був тоді молодим лікарем, що там працював, і він, безперечно, зможе розповісти вам усі подробиці про лікування вашого батька.
Ґвенда запитала:
– Але потім ви одержали від своєї сестри ще одного листа, так?
– О, так. Вона написала мені з Флоренції й дала адресу поштової скриньки, куди я міг надсилати їй листи "до запитання", на ім'я "міс Кеннеді". Вона написала, що з її боку, мабуть, несправедливо не давати Келвінові розлучення – хоч їй самій воно й не потрібне. Якби він хотів розлучитися і я їй про це повідомив, то вона надіслала б йому всі необхідні документи. Я показав її листа Келвіну. Він відразу сказав, що не має наміру вимагати розлучення. Я їй про це написав. Відтоді я більше нічого про неї не чув. Я не знаю, де вона мешкає, я навіть не знаю, жива вона чи мертва. Ось чому мене зацікавило ваше оголошення і я сподівався, що ви маєте якісь відомості про неї.
Він лагідно додав:
– Мені дуже шкода, Ґвенні, що так усе сталося. Але ви повинні знати, як воно було. Мені лишається тільки пошкодувати, що ви розворушили цю історію.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Невідомий чинник
I
Коли Джайлз повернувся, після того як провів доктора Кеннеді, він знайшов Ґвенду там, де залишив її. На щоках у неї були червоні плями, а очі палали гарячковим вогнем. Коли вона заговорила, її голос пролунав хрипко й уривчасто:
– Як ото кажуть у давньому прислів'ї? Смерть і божевілля – хіба не все одно? А ми маємо і те, і те – і смерть, і божевілля.
– Ґвендо, люба…
Джайлз підійшов до неї й обняв її. Тіло в неї було тверде й напружене.
– Чому ми не залишили все, як воно було? Чому? Це мій власний батько задушив її. І ті слова, які я чула, промовив мій власний батько. Не дивно, що мені все пригадалося – не дивно, що я так перелякалася. Мій власний батько.
– Стривай, Ґвендо, стривай. Адже насправді ми не знаємо…
– Звісно, ми все знаємо. Адже він сказав докторові Кеннеді, що задушив дружину, чи не так?
– Доктор Кеннеді абсолютно переконаний, що він не…
– Бо він не знайшов труп. Але труп був, і я його бачила.
– Ти бачила його в холі, а не в спальні.
– Яка різниця?
– Але ж це дивно, ти хіба не згодна? Навіщо було Гелідею казати, що він задушив дружину в спальні, якщо насправді він задушив її в холі?
– О, я не знаю. Це неістотна деталь.
– Я не певен. Поміркуй-но розважливо, моя люба. У цій історії є кілька дуже сумнівних пунктів. Припустімо, наприклад, що твій батько й справді задушив Гелену. У холі. І що сталося потім?
– Він пішов до доктора Кеннеді.
– І сказав йому, що задушив дружину в спальні, привіз його у свій дім, але жодного трупа там не виявилось – ані в холі, ані в спальні. Нехай мене чорти візьмуть, але немає вбивства, якщо немає трупа. Що він зробив із трупом?
– Можливо, труп був і доктор Кеннеді допоміг батьку позбутися його – але нам про це він, звичайно, не розповів.