— Такий фонд є?
— Є, хоч він існує більше про людське око і держава не розкидається ним, проте я спробую щось виклопотати для вас.
— Спасибі.
— Прошу. Ще раджу бути обачнішим і пильнішим при зустрічах та розмовах з людьми.
34
Намір побувати у Грайвороні зародився ще під час роботи в архіві Трутовського і остаточно визрів після грудневого виклику в повітову поліцейську управу та розмови з Арцибашевим. Думалося: лютневі морозища, віхоли, дороги заметені; хто б це в Охтирці або Рясному намислив за такої негоди перевіряти, чи не чкурнув піднаглядний засланець, щойно побувавши в управі, на інші села, тим паче в сусідній повіт?
— Не їдь, Павле, не треба, — відраджувала мати, якій Павло сказав, що хоче побувати на ярмарку. — Простудитися легко, а я поки що не зовсім боса, якось переб'юся до весни. Та й з Охтирки можуть прискочити по тебе.
— І нитки, голки не дуже горлове, — докидала слово Олеся. — На понеділок Семена Язикатого кличуть у Рясне, обіцяв купити нам, що треба. Ой, не рипайся, братику, не рипайся... Старий Колупай такі страхи розказує...
— Поїду, — твердив своє. — Боятися вовка — у лісі не бувати...
І поїхав.
Грайворон — звичайнісіньке повітове містечко, здається, навіть обдертіше і плохіше за Охтирку. Дві вулички, церква, поліцейська управа, три корчми, школи чомусь не видно. І ярмарок тут ріденький, миршавий, на ньому більше, порівнюючи з охтирським, хіба що п'яних та жебраків...
Ледве напитав для матері чоботи з сириці і дюжину котушкових ниток — для Овчаренків. Склавши в торбу куплене, задумався: де шукати того Михайла? Йти, напитуючи, від хати до хати? Довідатися в поліцейській управі? Не випадало ні те ні се...
І раптом почув обіч себе:
— Данько, доки вештатимешся, чому не йдеш додому?
— Зараз іду.
— Не забудь, завтра вранці — до справника.
— Пам'ятаю. Гадаєте, дозволить?
— Я не ворожка, побачиш.
Глянувши туди, де точилась розмова, Павло побачив поліцая та парубка в полатаній чумарчині. У парубкові, на свій великий подив, пізнав Михайла Данька, про якого розповідав ветеринар Заворотний. Так, так — він, грайворонський гласний піднаглядний: он шрам на правій щоці, руді вуса...
Сквапно одірвав погляд від співбесідників і рушив, удаючи з себе заклопотаного ярмарковими справами.
Відійшов ген-ген, озирнувся: поліцай подибав на торговицю, а парубок — з ярмарку. Наздогнав за церквою.
— Добрий день, Михайле.
Парубок звів на незнайомця примружені очі.
— День добрий. А, власне...
— Я чув, як гукав тебе околодочний, і зразу вгадав ..
— Угадав?..
— Мені розказував Карпо Заворотний. Ми разом сиділи в харківській...
— Павло Грабовський? — перебив Данько.
— Так.
— Карпо мені про тебе теж говорив.
— Він зараз у Грайвороні?
— На Акатуї, а перед відправкою туди ми бачились, балакали, я йому свого кожуха віддав...
— Як почувався Заворотний?
— Тюрма не лікує. Ледве живого погнали на каторгу.
— Звідтіля писав тобі?
— З етапу надіслав одного листа. Скаржився на біль у грудях, на...
Розмову перервав Даньків приятель. Привітавши його, Михайло показав на Павла:
— Знайомся, Грабовський, колишній харківський семінарист, тепер живе в рідній слободі на Охтирщині під наглядом місцевої влади. А це, Павле, — Потап Слюнін, колотилівський вчитель.
— З села Колотилівки? — перепитав Грабовський.
Слюнін ствердно кивнув головою.
— У вашій школі вчителювала Тетяна Іванівна Гордійчук?
— Я приїхав у Колотилівку третього дня після смерті Тетяни Іванівни. Казали люди, гарна вчителька, своїм учням наче матір'ю була. На похороні все село ридало, від малого до великого. Рідних змалку не знала, не мала власної ні дитини, ні хатини, ні билини, самотою звікувала під недремним оком поліції. Коли громада справляла їй дев'ять днів, приїхали два поліцаї повітової управи, аби ув'язнити покійну, та спізнились. Ходили на цвинтар, щось записували, а потім вигребли з її кімнати книжки, папери, розігнали поминки і подались у Грайворон. Ще навідувались, викликали колотилівчан, розпитували...
— І по смерті не давала їм спокою?
— Очевидно.
Мовчки рушили вулицею.
Данько спинився, показав на хату посеред маленького подвір'я без воріт та хвіртки:
— От і мій палац. Запрошую вас, але, вибачайте, ненадовго, бо у мене майже щодня бувають гості з управи.
— Заходьте удвох, — мовив Слюнін, — а я збігаю за жалуванням.
Хата була напівпорожньою.
— Один живеш? — цікавиться Павло.
— З батьками. Мабуть, у церкву пішли. Ти, казав Карпо, любиш літературу.
— Люблю.
— І сам пишеш?
— Пробую.
— Поезію чи прозу?
— Публіцистику. Статті, нариси.
— Друкувався?
— Трохи.
— Щось є при тобі?
— Нема.
— Послухаєш моє оповідання?
— Охоче.
Михайло видобув з шухляди списаний зошит і почав читати. Йшлося про долю безіменної бабусі. Замолоду була вона гарною і щасливою. Та згодом щастя одцуралося від неї: чоловік загинув на війні, через кілька років по тім дочка, згвалтована попом, у якого наймитувала, втопилася, а син-півпарубок покинув рідне село, пішов у місто, став на службу в поліції та й позабув одиноку матір. Тепер стара і немічна жінка побирається між людьми...
Павло глибоко зітхнув, коли скінчилось читання.
— Страшно написано.
— В житті буває страшніш.
— Кінця ще нема?
— Нема і не треба. Хіба й так не ясно?
— Ясно. Думаєш посилати кудись?
— Хочу з'їздити в Харків, учора подав прошеніє справникові, щоб дозволив. Може, притулю в якомусь часописі, хоч і небагато надій. Зачіплено ж церкву і поліцію... А над чим зараз побиваєшся ти?
— Правду кажучи, ні над чим.
— Байдикуєш?
— Не зовсім. Збираюся писати нарис про покійну колотилівську вчительку. Крім того, що розповів Потап, маю й інші матеріали.
Данько розвів руками:
— Нарис, опертий на конкретні факти такого плану, не надрукують. Для життєпису тієї мужньої трудівниці-страдниці треба знайти відповідні художні шати, скомпонувати повість, поему чи оповідання, поміняти ім'я героїні, не називати села. Спробуй, а як щось витанцюється, — дай знати мені, якось стрінемося, почитаємо...
Слюнін зайшов до хати радісно збуджений. Викладав на стіл хліб, варене сало, квашені огірки, пляшку з вином.
— Відзначимо нашу зустріч спільною трапезою.