Дошкульна мова справника ображає і обурює Ткаченка. Проявлено державний розум, ту пильність, котрої вимагають усі настанови згори, своєчасно викрито злочин — і замість вдячності маєш догану, нагінку. Сам полковник Цугаловський, зібравши до себе влітку всіх приставів Сумщини, говорив їм: у роботі поліції та жандармерії мета виправдовує засіб. Для охорони правопорядку, безпеки царського трону, для знищення революційних кублищ можна і треба не гребувати будь-якими методами й засобами.
Як же узгодити ці мудрі слова начальника губернського жандармського управління з докором повітового справника про порушення царського повеління та губернаторового циркуляра? Важко, ба й просто неможливо. Той каже — робіть так, а цей гне зовсім інше. Чиїми вказівками керуватися?.. А якої б заспівав справник, коли б знав, що тривала відлучка Грабовського в Попівку була навмисно спровокована приставом через Любинського? Тут потрібно бути обережнішим і обачнішим, аби самого себе не турнути в яму. Арцибашев користується довір'ям і пошаною в губернатора...
— Добре, я подумаю, — кривиться Ткаченко, наче їсть терпкі й давкі груші. — Можливо, з мого боку трохи... Однак Грабовський учинив злочин. До того ж, коли йому було звелено негайно повернутись додому, він відмовився. Повернусь, мовляв, після виконання умови з Трутовським. Значить, умови порушити не хоче, а закон порушує. І зараз перебуває в Попівці. Як же бути з ним?
Арцибашев якусь хвилю помовчав і зітхнув:
— Ніяк.
— Чому?
— Грабовському дозволено впорядкувати архів Трутовського.
— Дозволено? Ким?
— Мною.
Ткаченкові перехопило дух.
— Вами?
— Так, мною. Про те клопотався не тільки він, але й колишній мировий суддя. Тому ніякого злочину за Грабовським нема і вам нічого було вимагати негайного повернення, та й взагалі...
— Я, — перебив пристав, — цього не знав.
— І не могли знати, бо той дозвіл я дав перед самим моїм від'їздом на Тульщину, а ви тоді хворіли і на службу не ходили. Пригадуєте?
— Пригадую.
— А губернатора я повідомив письмово. Отже, виходить, Грабовський мав право не виконати вашої вимоги.
Ткаченко нервово переступив з ноги на ногу.
— Грабовський не лише не виконав моєї вимоги, а й ображав мене, лаяв нецензурними словами.
— Якими?
— Всілякими. Називав дурнем, мазницею.
На обличчі справника тріпнулась легесенька посмішка.
— У цих словах нема нічого нецензурного. Вони просто визначають певні людські якості.
— Нехай собі визначають, але хіба можна вергати їх приставові межи очі при виконанні ним службових обов'язків? У Грабовського ж таке повелося здавна. Ще в школі, а потім і в бурсі на кожному кроці — дурень, мазниця. Колупаєм дражнить.
— А це що таке?
— То так вулично називають наш рід у Пушкарному. Чи легко мені все те слухати й переносити, особливо на службі?
— Ні, мабуть, не легко, — згодився справник і схилив голову низько над столом, аби не показати приставові своїх усміхнених очей. — Я серйозно говоритиму з ним і відповідно покараю. Викличте його в управу.
— Він мене не слухає. Вимагає наказу за вашим підписом і печаткою.
— Скомпонуйте формений наказ, я підпишу і прикладу печатку.
У кабінеті справника сидів Грабовський, і Арцибашев, силкуючись бути суворим, роздивлявся його спідлоба. Хлопець виглядав ще худішим та марнішим, ніж півроку тому. Он на чолі лежить перша зморшка, дві інші тоненькими півколами оточують вольовий рот. Тільки в блакитних очах, як і тоді, жевріє вогник і в зіницях не видно дна.
А Грабовський дивився повз справника на голу стіну і думав: "Сьогодні сімнадцяте грудня, минув рівно рік відтоді, як я разом з городовим Волошиним переступив поріг охтирської поліцейської управи. Чим скінчиться нинішній візит? Знову одиночна камера, знову голод?.."
— Звідки ви зараз прийшли? — озвався Арцибашев.
— З Пушкарного.
— У Попівці роботу скінчили?
— Так, у середу минулого тижня.
— Щось заробили?
— Трохи. Півсотні карбованців. Думаю купити дещо матері, а решту віддати шуринові на хату.
Справник довго заглядає в папери на столі, машинально ворушить пальцями бліде срібло скронь.
— А інструкцію про нагляд, котру вам давали читати в управі, порушили?
— У мене іншого виходу не було. Хліб, що вродив, уже кінчається. Шурин не може прогодувати всю сім'ю.
— Що ж робити з вами?
— Вам видніше.
Арцибашев стягнув з носа окуляри.
— Таке порушення може скінчитись тривалим ув'язненням або й новим судом.
— Судіть.
— Судіть, — зітхнув справник і на мить заплющив очі. — Слова, слова...
— У мене, крім слів, нічого нема.
— Знаю.
І знову довге зітхання.
— Ви, доносять, не ходите в церкву.
— Ненавиджу попа, який колись мене вчив і незаслужено бив, та й взагалі, я щодо релігії дотримуюсь...
— А чому, — перебив справник, — обзиваєте Ткаченка дурнем, мазницею, Колупаєм?
— Не знаю.
— Те знаєте, того не знаєте...
— Я ж йому сказав, що роботи не покину, хай складає акта. А він стає на мозоль...
Арцибашев розсміявся.
— Стає на мозоль...
— Дорікає злиднями, називає паламаренком, каже згноїть мене...
Справник насупив брови і перевів мову на інше.
— Якщо хто-небудь запитає вас, чому найнялися в Трутовського, скажіть — мали від мене дозвіл.
Ясна блакить на очах Грабовського потемніла, обертаючись на густу синяву.
— Я вас не просив...
— Не просили, а зараз попросите.
Він узяв із столу чистий аркуш паперу і простягнув.
— Пишіть на моє ім'я прошеніє.
— Прошеніє?..
— Не ставте зайвих питань. Вам загрожує суд за свідоме порушення інструкції про гласний нагляд, а це... Деяку частину відповідальності я перебрав на себе, відрапортувавши вчора губернаторові, що відлучку дозволив вам. Розумієте?
— Не зовсім.
— Потім зрозумієте. Пишіть і поставте число, котре б двома-трьома днями передувало вашій відлучці в Попівку. Хай це буде строго між нами, я вже домовився з мировим суддею четвертої дільниці нашого повіту, що розглядатиме вашу справу: одержите місяць ув'язнення в нашій тюрмі. Доведеться відсидіти, іншого виходу, як ви полюбляєте казати, у нас з вами нема.
— Я й далі змушений буду порушувати інструкцію.
— Порушуватимете — каратимемо.
— Карайте.
Справник посміхнувся.
— Покарати найлегше. А щоб ви не порушували, а ми не карали, зараз напишете ще одне прошеніє — виділити вам грошову допомогу із спеціального фонду казни.