Та й хіба спатимеш міцно, коли тебе, мов гріхи душу, обступають і немилосердно мучать десятки тяжких людських історій? А оця, щойно вичитана в паперах грубезної сірої папки, вразила й схвилювала найглибше. Ті папери списані не Трутовським і потрапили до колишнього мирового судді, мабуть, з грайворонської поліцейської управи. Для чого вони йому? Як роздобув їх?
Сумна історія, гірка доля випала її героїні.
Прожила Тетяна Іванівна Гордійчук двадцять дев'ять років, вісім з яких провчителювала. Майже кожного року вчительку переводили зі школи в школу, а в сірій папці множилися доноси, рапорти, скарги, вимоги, нагадування, застереження. Авторами тих звинувачувальних документів виступали попи, дяки, урядники, старости. І всі, ніби змовившись, писали: далі тримати вчительку в цьому (чи іншому) селі не можна, бо вона — непокірна, не слухає місцевих властей, домагається коштів на школу, до церкви не ходить, батюшці руку не цілує, водить компанію з найбіднішими селянами, гуртує довкола себе молодь, влаштовує різні шкідливі вистави, читає книжки...
Наче Оксана Петрівна. Коли б не інше прізвище, ім'я та по батькові...
Два останні роки вчителювала Тетяна Іванівна в селі Колотилівці на Грайворонщині. Видно, була вже зовсім хвора й знесилена, однак, як і раніш, — клопітка та бунтівлива. І звідтіля, з Колотилівки, в сіру папку плавом пливли скарги й нарікання. Вони завершуються розпорядженням начальника губернського жандармського управління негайно заарештувати неблагонадійну вчительку, а також рапортом волосного урядника про її смерть...
— А де ж Оксана Петрівна? Що робить, як живе, почувається?..
Нарешті Павло оглянув бібліотеку Трутовського і переконався, що слава її занадто перебільшена. Не така вона вже й велика, а тим паче цінна. У ній не більше трьох сотень книжок та журналів, переважно спеціальних. У найбільшій, на три відділення, шафі з-за скла поблискують роззолоченими та розсрібленими фоліантами зводи законів царської імперії, починаючи від Петра Великого і кінчаючи першими маніфестами Олександра III, кодекси, а також різні циркуляри, інструкції, розпорядження губернської влади.
Серед белетристики переважали книжки Вальтера Скотта, Пушкіна, Гоголя, Гончарова, Достоєвського Салтикова-Щедріна, Жуковського, Карамзіна. Українська література була представлена творами Куліша, Квітки-Основ'яненка, Котляревського та харківськими альманахами. Всі книжки стояли, мов солдати, новенькі, чистенькі і, видно, ніким не читані. Дивлячись на них, Павло згадав слова пана Трутовського про капітал, нерухоме майно. '
Спершу схопився за Михайла Салтикова-Щедріна, бо вже давненько чув про цього письменника, якого непохвально трактують оборонці царського трону. Але чи тому, що багато сподівався від тих творів, чи з якихось інших причин, вони, в тому числі й "Господа Головлевы", не схвилювали молодого серця, не збунтували юнацької крові. І тоді, дещо розчарований, накинувся на свого улюбленого автора — Федора Достоєвського. З Раскольниковим часто не згоджувався, гаряче сперечався, проте розмовляти з ним, ба й дискутувати було цікаво...
Волосний урядник ладен би сидіти на розпеченому залізі, ніж на гойдливій бричці повітової поліцейської управи поряд з розлюченим приставом другого стану. Взагалі сталося щось зовсім незрозуміле урядникові: годину тому пристав заскочив, наче харциз, у Рясне, перестрів на вулиці урядника, обклав, мов стусанами, найбрутальнішими словами й звелів залазити в бричку.
— Я тобі покажу, я тебе провчу, — злостиво обіцяв Ткаченко, несамовито періщачи коней батогом і щосили натягуючи віжки. — Пам'ятатимеш, сучий сину...
— Схаменися, Матвію Калениковичу, — подав ображений голос урядник уже за містечком. — Чого ти розпанахидився? І чому тикаєш мені, наче одноліткові? Я з тобою гусей не пас, майже втричі старший...
— Старший?! — перебив пристав і лиховісне зареготав. — Роки волячі, а розум телячий...
— Гій на тебе, шалений, не гріши бога. Я з твоїм батьком разом парубкував, а з твоєю матір'ю хрестив дітей у Старосіллі... Побачу Каленика — скажу...
— Досить!! — вереснув пристав.
Матвій Ткаченко лютував у душі. Старший... Дивись на нього! Парубкував з батьком, кумував з матір'ю... А хто вище стоїть — повітовий пристав чи волосний урядник, хто кому підлягає, шле рапорти, хто кого величає в тих рапортах високоблагородієм? Поскаржиться родителеві... А що той родитель для станового пристава? Нуль без палички, дзвін без калатала...
Аби тільки не надумав поскаржитися справникові. Тоді фортуна може обернутися до пристава неголеною потилицею. Взагалі останніми місяцями Арцибашев почав косо поглядати на Ткаченка. Що не зробиш — не так, грубо, некультурно, неграмотно... Нічим йому не вгодиш. Правда, пристав не дуже побоюється свого начальника, бо має значних оборонців у канцеляріях і поліцмейстера і губернатора, а все ж про службові діла, вади й заслуги своїх підлеглих губернських верховодів інформує повітовий справник.
Матвій Ткаченко не має якихось конкретних доказів, але відчуває, що неприхильне, часами прямо-таки вороже ставлення справника до нього чимось пов'язане з Грабовським. Почалося ще від тих неоформлених документів про арештанта, привезених городовим. Чому тоді ж, при городовому, не переглянув їх, не виявив у них прогалин, не заповнив у журналі сторінку на засланця? Бачиш — не заповнив...
Можливо, ті відомості й цікаві справникові, але Ткаченкові вони здавна відомі до найменших дрібниць і подробиць. Той пушкарнянський задирака трьома роками молодший від повітового пристава, йому сім тижнів тому перевалило на двадцятий; колючий на язик, ну, сміливий, однак же злиденний, бунтівливий, богохулець, всюди, де тільки може, глузує над Матвієм...
А хіба годен пристав забути оту розмову, що відбулася після його повернення із Старосілля? Ох розмова... Навіть не вислухавши тоді інформацію про сутичку на току біля молотарки, Арцибашев увесь побагрянів і перейшов у навальний наступ.
— Ніяк не збагну, Ткаченко, чому ви так заповзято в'язнете до Грабовського, чому лише ним клопочетесь, наче вам більше нічим займатися. Здається, земляки, а виходить...