Не вспіло сонце підбитись — вже троїцький батюшка, отець Петро, дзвонив до церкви, щоб зарані службу одпра-вити та й іти хресним ходом на поле криниці святити, свяченою водою хліба кропити. На Юрія у нас парубоцьке свято, як на Купала дівоцьке. Того дня парубки щороку ставлять у тройці перед престольною іконою нового ставника. Гроші на те парубоцтво збирає з свого ж таки товариства в парубоцьку касу. Ніхто з парубків не стане на вулицю ходити без того, щоб його не прийняла парубоцька громада. На Юрія ото, саме перед улицями, і буває прийом хлопців у громаду, як тих некрут у службу... Той, хто має пристати до громади, повинен внести в парубоцьку касу, "на ставника", скільки положить громада; а як освятять у полі криницю, новобранці "справляють прийом" — ставлять могорич товариству. З того часу хлопець має право виходити на вулицю: товариство його рахує за свого й оступається, де треба.
До Юрія, кажуть, б'ють дурня, а після Юрія й розумного. Така хліборобська приказка. А вийшла вона з того, що до Юрія скотину можна попасти де хочеш — чи на толоці, чи на ярині, чи на озимині... А після того, як покропили свяченою водою хліба на Юрія, товар можна вигонити тільки на толоку. Хто запустить на ниву — то вже спаш. За спаш тепер беруть штраф, а колись нічого того не знали... А як піймався після Юрія у спаші, наб'ють тобі добре шию, намнуть чуба — та й годі!..
Подоляни, мовляв, хоч помазались городським миром, а все-таки не кидали старосвітських звичаїв. Після одправи на Юрія позбирали вони корогви, ікони, позапалювали воскові свічки і з своїм батюшкою, отцем Петром, вийшли на поле. Попереду "процесії" парубоцький отаман ніс запалений ставник — вимережану золотом велику воскову свічку з добру оглоблю завтовшки і заввишки... Кругом отамана оступило товариство, повбиране в нові ягнячі свитки; з розстебнутих грудей виглядали мережані та шиті сорочки; в руках — високі чорні, а більше сиві шапки... За парубоцтвом ішов батюшка посеред купи старих дідів і літніх чоловіків із запаленими свічками в руках... На роздоріжжі у Красноярку й Яреськи, саме в балці, примостилась "парубоцька криниця". З неглибоко прокопаної ямки ринула чиста холодна вода, виповняла ущерть виложену каменем цямрину і через верх слі-зилась узеньким рівчачком геть-геть у балку, аж у саме широке й чисте озеро...
Над криницею стояв високий дубовий хрест, поставлений коштом парубоцької громади; тільки вершечок того хреста виднівся з роздоріжжя... Гарне, веселе місце! Там ото й стала "процесія". Одслужили молебень. Посвятили криницю. Пішли окроплювати святою водою зелені жита, пшениці, вівса та ячмені... Щира хліборобська молитва неслась за добрий урожай, зливаючись докупи з давньою церковною піснею про "плодородіє землі"... Окропивши поля, "процесія" верталась назад у Голоп'ятий, тільки вже далеко рідша... Все парубоцтво осталось на полі — один отаман поніс до церкви парубоцький ставник. Незабаром вернувся й отаман, бо без нього не можна "прийому справляти". Недалечко від криниці, вибравши зелений горбок, пристала парубоцька громада. Отаман кинув свого кийка перший і грізно сів на зелену мураву. За ним і кругом розмістилось товариство. Десь узявся боклаг горілки; хтось виймає з торби рівно порізані шматки свяченої паски, печене порося й ягня, крашанки. Починається
"прийом". Той, кого приймають, частує товариство горілкою. Отаману — перша чарка; новобранцеві — друга...
— Дай же боже, Якиме, щоб тебе дівчата любили,— бажає отаман.
— Та щоночі, щовечора на вулицю ходили! — докінчує громадський касир.
— Дай боже! — кланяється новобранець. Обійшовши по чарці все товариство, новобранець передає
боклаг отаманові. Той починає наливати й обходити.
— Роди, боже, жито, пшеницю і всяку пашницю!
— Подай, господи! — одказала в один голос громада. Сонечко вже геть-геть посеред неба — звисока обливає
нив'я гарячим блискучим світлом; нив'я зеленіє, як рута, аж усміхається. Вітерець притаївся — не дише, не поворухнеться... Страва вже поїдена, горілка випита. Парубоцтво розляглось на свитках — ніжить своє бурлацьке тіло проти теплого весіннього сонця. Дехто потяг на нив'я — розлігся на обніжку між пшеницею й житом... Он хтось качається по пшениці на всі чотири боки: то "новобранці" викачують собі здоров'я на юровій росі...
До озера пригнали на водопій отару й череду. З горбика отаманові видко як на долоні... "Чом же вони не весь товар пригнали,— думає він, приглядаючися.— Он геть оддалеки на ланах з житом пасеться друга черідка... Де вона взялась у нас? Чия вона?..— думає він далі.— Може, то жиди своїх повиганяли?.. Сьогодні наша череда вийшла за царину ще до схід сонця: жидівської корови й кози ні одної не було!.."
— Братця! Чия то череда пасеться? — питав він, підводячись.
— Де?
— А он на ланах з житом?..
— А справді!.. Ходім чередників спитаємо.— Купа парубків підвелась і за отаманом пішла до озера.
— То чий товар пасеться? — питають своїх чередників.
— Жидівський... То вони свого чередника наняли...
— Бач, іродове кодло! Коли так не можна, воно он як приміряється... Та ні! не діждеш!.. Хлопці! — гукнув отаман.— Ану, жидівську череду киями з толоки!..
Спотикаючись по ріллі, кинулися парубки до черідки, зігнали киями з толоки, поперли шляхом у город... Піднялась страшенна курява; наче сірий туман гнався за черідкою, підіймаючись із землі аж до хмари. Корови несамовито ревли; кози на всі голоси мекали... А хлопці як прийнялись до них із киями на толоці та перли без перепочинку аж у город... Почули жиди. Повалив цілий кагал з Гори на Подол до самої царини... Парубки товар у город гонять; а жиди, піднявши вгору обидві руки, завертають за царину... та й зчепилися!.. Один величезний жидюга з довгою червоною бородою висмикнув кілок з ліски та й уцідив ним парубка... Той так і присів: кров з голови бризнула, об'юшила лице, лилась і мішалась з білим піском... Ковалі перші угляділи...