Зиму додержало до самого благовіщення 4, а там зразу й пустило... Як заграло ясне сонце на весну, як стало припікати, потекли з гір снігові ріки, виповнило ущерть Краснояр-ку. Незабаром вода вийшла з берегів і, шукаючи собі проходу, кинулася на людські городи. Горобця з дому вигнала; Педь-ченків город підлила; Свирида Косого залила. А Грицька Коваля, як крайнього з берега, захопила в хаті з сім'єю вночі та насилу з душею випустила... Вони хату кинули, двері замкнули, а самі опівночі впросились до сусіди... До світу хату їх вода кругом поняла, уся призьба підмочена, повні сіни — хоч човном плавай... от-от у хату через вікна прорветься!.. А кузню Грицькову з ковальськими причандалами знесло водою аж у болото й перекинуло... Все Грицькове добро поплило за водою! Наробила та вода шкоди на селі, а ще більше за селом. Остання надія красноярців, їхні невеличкі підмети вода ровами порізала, гній порозносила, піском та глиною позмулила...
— А що? Не я казав? — гукає Грицько на громаду.— Діждалися!!
Громада загула — та до Лейби.
— Отак ти нас підвів, бісів сину! Так обійшов?! Через твою греблю нам тепер життя немає...
— Цом немає! Адзе зеліпаєте, як сказені!
— Сказись ти сам! — гарячиться Грицько.
— Ну?.. Цого ти лаєсся?.. свиню!
— Та ні, Лейбо!.. Ти глянь на той бік,— перебиває лайку старий сивий дід, показуючи рукою через греблю.— Бач?..
— Сцо там бацити!!
— Бач, що вода наробила?.. Адже ж усі берегові двори підтопила... Людей з хати повигонила...
— Хіба я винен? Цого ви до мене пристали з тою водою? Сцо я їй скажу: не розмивай! то вона мене послуха!!
— Так же через твою, Лейбо, греблю вода! Не було греблі — ми цього ніколи не знали... За дідів-прадідів не знали... А зими які були!
— І цого тая гребля вас так доскуля?
— Та як же не дошкуля, коли вона наше добро топить... на людські душі посягає...
— Ну, а я цим винен? Я греблю наймаю... панові гросі плацу... мені селяни гросей не вернуть...
— То як це: тобі, бісів жиде, гроші дорожчі, ніж людські душі? — кричить Грицько, сікаючись до Лейби.
— Насцо мені васі дусі? Одцепись од мене, п'янюго!..
— Щоб тебе кров гаряча попопила, як ти п'єш нашу! — скрикнув Грицько і, сплюнувши, одійшов од жида.
— Не дузе лис крици! Бо сцоб за язик не повісили! Чуєш? — послав той навздогінці.
Так громада як прийшла до Лейби, так і вернулась ні з чим.
— То це так і подарувать жидові? — гукав Грицько.
— А що ж ти з ним зробиш?
— Як що? Хай нам заплатить за нашу шкоду!
— Дожидай: однак Лейба щедрий на гроші.
— Як я бачу, то Лейба ще дурний: чому він вас замість хворосту не загатить на греблю?!
— Толкуй, Грицьку!..
— Як знаєте... А я піду до мирового. Я йому, пархатому жидові, свого не подарую...
І знову, діждавши неділі, пішов Грицько в город до того самого "смішного пана", що ходив двадцять років назад. І той пан, і Грицько тоді були кремезними чоловіками, при силі, при здоров'ї, тепер поробилися вже старими дідами... І в Грицька на голові, як на долоні, і в "смішного пана" не краще... Грицько носив довгі, тепер зовсім сиві вуси, а колись голо бритий пан, покинувши службу, закохав собі сиву бороду, вуси й виглядав зовсім пасічником-дідом. Нудьгуючи без казенної роботи, він тинявся в себе по городу, ходив під лавки балакати з купцями та міщанами, носив у боковому кармані свіжі получені газети і хвалився кожному новиною, невважа-ючи на те, чи слухав, чи ні той, кому він розказував, або іноді й читав газетні небилиці... Він сам гаразд не знав, де себе пристроїти, де подіти... Коло хазяйства йому було нудно; коло пасіки — моторошно... Він став церковним старостою в тюрмі, ходив туди кожен день, не дивлячись на те, що служби не було... Іноді забалакувався з смотрителем; часом — з арештантами, аби як промаятися до обіду! Не вдовольнившись тюрмою, на останніх городських виборах він у третім розряді попав у гласні, вибраний козаками та міщанами... У думі вів велику баталію з жидівськими верховодами, допікав їх то тим, то сим, припирав до стіни "городовим положе-нієм" і став прозиватись за те "законником", як на базарі прозивався "смішним паном". До цього-то "законника" й удався тепер Грицько. Розказав йому про свою пригоду, про жида, просив порадити — чи судитися йому, чи ні. "Законник", колись сам замолоду гарячий, загарячився й тепер, написав мировому жалобу, сам підписав її за неграмотного Грицька й раяв тому не миритися з жидом інакше, як тільки на тім, щоб той йому вистроїв нову кузню й купив усі ковальські причандали. Подав Грицько ту жалобу, а через тиждень і рішенець вислухав: так як, мов, вода знесла Грицькову кузню не по вині жида Лейби, то Грицькові "одказать"; "взискать" з нього десять карбованців "судебних іздержек"... Жалівся Грицько в мировий з'їзд — і там те саме...
— Ну! покурив з мене?..— докоряв його жид Лейба, вийшовши з суду.
— Хіба з жида покуриш? Який у нас суд? Вас, чортових синів, якби зовсім викурить, тоді б хіба людям полегшало!.. І за десятину вас не візьме, проклятих!
— Якби бог дурного цоловіка слухав, весь би товар подох!
— Та хоч би й подох такий товар, як жиди... шкоди б не було!..— гарячився Грицько.
Одначе йому було неначе чого соромно перед Лейбою. Він потяг од нього геть, та не пішов додому, а прямо на кузні.
Там його, як і колись, стріли давні товариші-ковалі. Розказав їм Грицько про своє лихо, про суд і про "судебні здерж-ки", ходили вони в шинок запивати Грицькове горе й раяли перебиратись на кузні в город, бо що ж він тепер за коваль без кузні?!
— Збирайся, стара, в город,— вернувшись, каже Грицько.
— Оце! З якої речі? — Хвеська здивувалась.
— А що ж я тут робитиму? На сковороді в тебе плескатиму молотком? Та й тої чорт-ма: може, вже з хати винесло водою...