За водою

Страница 14 из 25

Мирный Панас

— Хведоре! Хведоре! — упівголоса окликнула Уляна. Той оклик глухо замер у садку.

Уляна повертає в хату розхристана, змерзла, труситься... Івась лежить на подушці, водить очима...

— Немає та-та? — простогнав він, уздрівши матір. Уляна тіпнулась...

— Він зараз прийде... зараз... Я гукала... Тато пішов рачків доставати... Він рачків принесе своєму синові... Він зараз... зараз...

Івась затих; заплющив очі; важко дихав... В Уляни цокотять зуби; голова ходить ходором; у віччю темніє... Півень крикнув утретє... Почало край неба червоніти... "І чому його немає?., що з ним?., де він?.. Господи! чого він бариться!.." Швендяє Уляна од вікна до вікна — вигляділа очі в сірій темряві... Стане, послуха: чи не йде він?.. "Не чуть!.." Ось немов вітер промайнув по хаті... Уляна летить у сіни, од-хиляє двері, просовує надвір голову... "Нема!" І вона, бліда як смерть, вертається назад у хату... Холод проймає тіло, пробігає поза спиною гострими колючками: вона аж здригує!.. Голова гаряча, важка; з уст пашить нутряний огонь, сушить у роті, смажить їй губи; серце раз по раз стука, як не вискочить... Нудно... трудно... Щоб хоч трохи освіжить, Уляна часто хлиска з кухля воду — дума погасити пекучу смагу, уняти страшенну печію... Світ рожевими очима заглядає вже в вікна. "А його немає!.." Голова в неї зовсім затуманилась: Уляна не знає, що робити, що почати... Виходить з хати в сіни — і забуває, чого вона виходила; вертається з сіней в хату... "Нема Хведора!"

Світ прибуває все більше та більше. Розвиднилось. Устало вже й сонце, пробилось крізь садок, послало золоту смугу прямо у вікна... Пропущена через шкло, та смужка весело застрибала по стінах, забігала коником по хаті, стрибнула аж на комин... Уляна водила за нею очима, наче боялась, щоб не стрибнув отой коник на піл, щоб не загасав бува по Івасевій постелі... Коли це зразу почувся знадвору крик, гук, Уляна несамовито вискочила з хати, стала на сінешнім порозі.

— Хто човна спустив на воду? — кричав посеред двору пан.— Кому його треба, га?..

У дворі піднялась струсанина: той каже — "нічого не знаю"; другий — "нічого не бачив".

— То, видно, його дощем відбило,— промовив двірник Карпо.

— А бачили, що дощ надходить,— чому не прив'язали?! Ледацюги бісові!.. Гроші берете, а хазяйського добра нема доглядіти?! Зараз же мені піймати човна і прикувати!

Карпо потяг через садок на річку.

— Та ні, пане,— каже, вертаючись,— не дощем, видно, той човен одігнано, бо догори дном плаває...

— То що ж — утопився хто? — питає пан, пом'якшавши. Уляну мов хто ножем ударив під серце... Вона сплеснула

руками і, наче божевільна, кинулась до пана.

— Паночку, лебедику!.. То — Хведір... Хведір!.. Лишенько моє... Син занедужав... Івась занедужав... Рачка треба... хоч одного... Паночку! — І вона впала на сиру землю перед паном на коліна, почала його за ноги хватати...

Пан подався назад од неї.

— Так йому раків красти? У таку ніч красти?.. І човна так покинув!!. Де він?., де сучий син?

— Його немає, паночку... не вернувся ще...

— То, може, у шинок поніс пропивать, злодюга?.. Подай його сюди! Знайти його!

— Де ж його шукать? — здвинувши плечима, каже Карпо.— І навіщо воно човен перекинуло?! — наче сам з собою, міркував він, чухаючи потилицю.

Пан глянув на нього скоса...

— То закидайте невід швидше!..— гукнув на ввесь двір. Хлопці кинулись до річки.

Лейба почув шатанину з млинів — підбіг підтюпцем до пана, зсунувши картуз на саму потилицю.

— Що тут, пане, за гвалт такий?.. Несцястя яке?..

— Та от поліз, злодюга, на човні... перекинув човна вверх дном...

— То він хтів у мене риби покрасти,— перебив Лейба.

— Та, мабуть, що риби... Поплив — та чортяка й взяла...

— Хм... Так йому й треба!.. Хай цузого добра не займає...

— А, біда мені з ними! — жаліється пан.— Нічого не встережеш!..

Хлопці повертались назад з річки. Пан углядів.

— А що ж невода?.. Хлопці! Хлопці! Чому ви невода не закидаєте?..— гукав пан.

— Не можна, пане: човен саме на ковбані.., а Лейбині приковані.

— Ну?.. Я зараз одімкну... візьміть узе!

Хлопці побігли до млинів за човнами. Другі коло річки розправляли невід. Пан стояв коло них, порядкував. Уляна, забувши про сина, стояла тут же — розпатлана, боса, розхристана, у калюку вимазана... Вона нічого не примічає... Очі уставились на перекинутий човен, що, мов черепаха, хитавсь на воді... Погляд її блудить біля човна на хвилі, мов хоче випитати правди в його чорного горбатого дна...

Люди з того боку села, почувши гомін, стали збиратись до річки.

— Що тут? Утопився хто? — питає один.

— А бог його знає! — одказує другий.

— Навіщо ж невід закидають?.. Рибу ловлять?

— І того не знаю...

— Ви чого позбирались, злодії? — гукнув на людей пан.

— Перш піймай, та тоді й дорікай! — хтось одгукнувся з гурту.

Пан замовк. Коло нього в довгому полосатому халаті плутавсь Лейба, яструбом позираючи на річку.

Тим часом два панські наймити, стоячи на човнах, плили до берега.

— Пилипе! ти до берега приставай! — гукнув пан.— ти, Карпе, того човна витягни!

Гребці розділились: Пилип вийшов на берег, Карпо поплив за човном. З великою потугою він перекинув його вниз дном і став вигрібати воду.

— А то що чорне? — питає Пилип, здалека уздрівши, що у воді щось чорніє.

Усі з берега насторочили очі... Карпо простяг руку...

— Картуз! — гукнув він, витягаючи з води картуз і роздивляючись...— Шкода!., ще добрий картуз, та козирок передраний...

— Він!., він! — скрикнула Уляна.— Ой, рятуйте!., пропала ж я!., рятуй-те... хто в бога вірує!!

— Цить, подла! — гукнув пан.— Разом з чоловіком міркувала, як би кого обікрасти... Сама, мабуть, і на річку проводила... А тепер ревеш?!