— Я, докторе, не твоя, я — з Тоди, але вилікуй мене. Всі кажуть, що добре лікуєш.
Олександр Іванович принципово не відмовляв нікому, хто вдавався до нього з інших лікарських дільниць, а цій жінці, що сама звернулась по медичну допомогу, йому щиро захотілося допомогти, і він уважно почав оглядати змокрілу шкіру уражених грудей.
— Може, масть добру маєш, то дай мені, а то болячки прилипають до сорочки — важко ходити, важко їздити. Неподобствія! — притишено сказала жінка, комічно спотворивши останнє слово.
Олександр Іванович усміхнувся: навіть ця, така відмінна в усьому, узбечка не була вільна від того, щоб дати аптечним мастям перевагу над усім арсеналом лікувальних засобів медицини. На мить перед ним промайнув у пам'яті новітній Лазар з бешихою, до якого недавно водила Олександра Івановича його мати. Той залюбки вимастив собі обличчя іхтіолом і став подібний на мурина, але навіть не доторкнувся до таблеток стрептоциду. На запитання Олександра Івановича, чому він не заживає всіх приписаних йому медикаментів, хворий спокійно відповів: "Мені болить голова, от я і мащу її мастю; а білих ліків мені не треба ковтати: вони в живіт попадуть, а не в голові задержаться, з них ніякої користі не буде".
— Самою мастю тут не обійдешся, — сказав жінці Олександр Іванович, усе ще приязно посміхаючись. — Вливання треба робити.
— Уколи?! — радісно спитала жінка, наче нарешті знайшла спосіб вилікувати свою задавнену хворобу.
— Так, уколи, — ствердив Олександр Іванович, мимоволі дивуючись з сліпої віри в будь-які уколи, яку він часто помічав у охочих до лікування людей, і, вже майже сміючись, пояснив: — Гарячі уколи, — як то часто називали хворі дехкани інтравенозні вливання хлористого кальцію.
— Роби, докторе, гарячий укол! Будь ласкавий! Жінка притьмом зняла свій дешевий жакет, метнула
бувалим оком по кабінету й, не чекаючи запрошення, сіла до процедурного столика, де ряхтів нікельованою кришкою стерилізатор з кип'яченими шприцами.
— А будеш приходити акуратно через день? Зможеш?
— Хоч і щодня, докторе. В мене є кінь. Я і сьогодні до тебе верхи приїхала.
— А де ж ти працюєш? — здивовано спитав Олександр Іванович, прикидаючи в думці: листоноша чи завмаг?
— Я голова сільради. Тодинської сільради.
Олександр Іванович ще раз здивовано глянув на нову пацієнтку. Досі він бачив узбечок-продавщиць у крамницях, бачив учительок, артисток, навіть лікарку в апараті обласного відділу охорони здоров'я, але — жінка на посаді голови сільради в глухому кишлаку, узбечка-адмі-ністратор, який, видати, не пасе задніх, — це і для нього була дивина. "Ото був би скарб для журналістів і фотокореспондентів, якби вони наїздили і в наші закутки!" — сам до себе подумав Олександр Іванович, беручи від Тас-кіри шприц. Він нахилився над перетягнутою жгутом ліктевою веною і по-змовницьки моргнув хворій:
— Тільки не бійся: буде гаряче, по всьому тілі піде жар, — і напівжартома-напівсерйозно, щоб хвора реально відчула на собі дійовість ліків, додав: — Цей жар усю хворобу спалить!
Коли Олександр Іванович висмикнув з вени голку шприца, а Таскіра притиснула місце ін'єкції ваткою з спиртом, закам'яніла й почервоніла від напруги хвора задоволено заплющила очі й мотнула головою.
— Яхші укол! Рахмет, доктор! * — вихопилося в неї по-узбецькому.
*Яхші укол!Рахмет, доктор! (узб.) — Добрий укол! Дякую, лікарю!
Вони вийшли з амбулаторії, і голова Тодинської сільради спинилась і оглянула хазяйським оком чисте лікарняне подвір'я, побілені стіни амбулаторії та лікарської квартири, затримала замилуваний погляд на квітнику й, перевівши очі на поколупану стіну, де зяяли віконні отвори зруйнованого будинку, сумно зацмокала язиком:
— Доктор хороший, докторхона хороший, а це чому? Яман! Яман! Джуда яман *.
Вона показала в бік руїн і потрясла натаєм у повітрі:
— Треба будувати! Велику лікарню треба будувати! Олександр Іванович зітхнув.
— Безперечно, треба. Та якби ж то в нашім колгоспі й сільраді сиділи такі, як ти, Назіро! — сказав журно Олександр Іванович, вперше називаючи свою пацієнтку на ім'я й дедалі більше проймаючись симпатією до цієї енергійної, наполегливої узбецької жінки. — Ми б з тобою, Назіро, такий будинок породіль вибудували!.. Хай би узбечки в лікарні, а не дома родили.
— Давай, докторе, будем будувати будинок породіль. На дві сільради — ваша і моя. Чому не будувати?
— Є і постанова про це правління колгоспу імені Ахунбабаєва, і наш голова сільради Хасанов обіцяв підтримати, а от діла досі нема. Папір є, а діла нема.
— Бар ма кагас? ** — перепитала вона, непомітно для себе переходячи на звичну їй узбецьку мову. А коли Олександр Іванович приніс із квартири копію постанови, вона схопила згорнутий документ і, як коштовну здобич, засунула далеко за пазуху.
*Я м а н! Джуда яман! (узб.) — Погано! Дуже погано! "Бар ма кагас? (узб.) — Є папір?
— Тепер усе! Є папір — і будинок буде!
Вона борзо одв'язала від тополі вуздечку, легко, як на свою дебелу постать, скочила в сідло й хльоснула коня натаєм по крупу. За нею на вулиці знялася хмара куряви, над якою, як козацький шлик, заметлявся вільний кінець вицвілої косинки.
Олександр Іванович довго дивився з брами їй услід, аж поки дивна вершниця й кінь не зникли за поворотом. Йому ще не вірилось, що з цього запалу несподіваної ентузіастки вийде щось, але він відчував, що знайшов зненацька вірного помічника й прибічника.
Коли через день Назіра приїхала на чергове вливання, разом з нею, потрясаючи повітря страшним гуркотом і прикрим скрипінням, вкотились у лікарняний двір дві гарби, навантажені будівельним деревом.
Назіра урочисто поклала в амбулаторії на стіл перед Олександром Івановичем договір між двома сільрадами на будівнищво будинку породіль і, знімаючи жакет, сказала:
— Завтра привеземо цеглу й цемент, а шифер у Ха-кул-Абаді дістану. Не буде в Хакул-Абаді — в Наманган поїду, а візьму! З комсомолом говорила — пришлють тобі хлопців на будівництво. З Тодинської МТС — два теслярі й прораб прийдуть. Кажи їм тепер, докторе, як тобі будувати. Треба добре будувати!
Олександрові Івановичу все ще не вірилось, і слова Назіри він сприймав як декларативну мітингову обіцянку, але галас у дворі, тріск розвантажуваної гарби й хляпання скинутих на землю дощок остаточно переконали його, що тепер будинок порушь напевно буде. Широко розплющеними очима він мовчки дивився на різкі зморшки узбечки, поки в нього не вихопилось приглушене внутрішнє хвилювання: