Олександр Іванович не звернув уваги на материне припущення, але в думці йому промайнули, як тривожні сигнали: "Віспа? Може, навіть зненацька проказа? Або звичайний сепсис? Чи висипний або черевний тиф?.." Було ясно тільки одне — треба конче йти.
Вони лишили Васю у дворі під доглядом санітарки Саодат, яка кінчала прибирати амбулаторію, і мерщій,
наскільки дозволяли кволі старечі ноги матері, подались на дальню вуличку.
Вони йшли мовчки. Олександр Іванович насупився, бо його чимраз дужче непокоїла думка: "Ото буде клопіт, якщо до постійної боротьби з несподіваними сюрпризами малярії додасться ще спалах, цілком можливого в узбецьких умовах, черевного тифу! Тоді — позачергові масові щеплення, прикрощі з госпіталізацією, якої всяко уникає більшість узбеків, злива паперових запитань та інструкцій з райвідділу охорони здоров'я..." І Олександрові Івановичу кортіло швидше глянути на хворого, щоб бодай приблизно визначити діагноз.
Мати поспішала теж. Вона ніяк не сподівалась, що син так летко піддасться на її немудрі хитрощі, і боялась тільки, як би його запал не прохолонув та сестри своєю балакучістю не зіпсували діла. Вже недалеко від кибитки мати, на всякий випадок, почала вихваляти сестер:
— І так ото вони за свого брата дбають, так бідолашні бідкаються коло нього, ну чисто як... — і стара не втрималась, щоб і синові сказати вголос своє порівняння: — Як Марта і Марія коло брата Лазаря. Колись, ще як до парафіяльної школи ходила малою, батюшка отець Миколай оповідав ото, — промовила вона, витираючи ріжком чорної хустки кутки засмаглих уст. — Тільки що в цих сестер нема кому тепер, окрім тебе, Сашо, рятувати його... — додала вона, ніяково усміхаючись з свого сумного жарту, а в думці картаючи себе за нерозважне блюзнірство, якого допустилася, щоб наперед зм'якшити замкнуте серце свого вченого сина, який при останніх словах ще більше спохмурнів.
Тим часом Олександр Іванович так поринув у свої лікарські думки, що слова матері пройшли через його слух, майже не зачепивши уваги. Він оговтався і почав запізніло сприймати материні слова аж у кибитці, коли, зосереджено глянувши на обличчя хворого, сам собі в мислі полегшено проказував за звичкою латинську назву хвороби: "Erysipelas" *. ('Erysipelas (лат.) — бешиха.)
Міряючи температуру та опитуючи хворого, щоб зібрати дані для анамнезу, він здивовано помітив, що мати почуває туг себе далеко вільніше, як удома, щось шепоче сестрам, коли ті поривалися сказати за брата і своє лікареві. На старшу сестру мати навіть замахала лагідно руками:
— Мовчіть, голубонько! Краще помовчіть! — їй здалося, що та здуру зараз бовкне про "спиравку". Але до цього не дійшло. Подивившись ще раз уважно на термометра, уважно оглянувши груди й спину хворого, Олександр Іванович ще раз натиснув злегка на червону набряклу щоку і, побачивши жовту шкіру, що поволі вирівнювалась на місці натиску, весело обернувся до матері:
— А таки твоя правда, мамо: бешиха, характерна бешиха! Ти, я бачу, вмієш правильно діагностувати. — І виписав довідку про увільнення від роботи, яку старша сестра, милуючись свіжим відбитком печатки, поважно понесла до шафи на витягнутих перед себе долонях.
Повертаючись додому, коли вже почали дзижчати над ариками комарі, а між гіллям високого карагача повис гонг місяця, повеселілий Олександр Іванович сказав на догоду матері:
— Ай справді, в їхньому домі щось нагадує картину Семирадського "Христос у Марта й Марії". Пам'ятаєш, у нас колись ще за батька в домі висіла така літографія?..
Мати йшла щаслива. їй було радісно не тільки тому, що пощастило віддячити добрим людям, а ще й тому, що поруч неї йшов її син. такий лагідний і хороший, як колись ще в Переяславі. І вона, зітхнувши, подумала, як добре, що вдома нема зараз невістки і ніхто не подивиться на неї лихим оком за те, що потягла Сашка хтозна-куди, мало не на край кишлаку оглядати якихось узбеків...
XII
Останній хворий вийшов із кабінету, і Олександр Іванович підвівся з-за столу, щоб вимити руки й скинути халат. Та в цей час у кабінеті раптом потемніло, бо знадвору, майже на дві третини вікна, світло заступила якась постать. Вона приклала до чола долоню ребром і видивлялася, чи є ще хто в докторхоні. Побачивши лікаря, постать враз одсмикнулась і подалась мерщій до вхідних дверей.
Хоч такі випадки траплялися й раніше, коли приїздив до амбулаторії хтось уперше з дальнього кишлаку, та Олександр Іванович не терпів цього і приготувався належно вичитати невігласові. Мовляв, чи ж добре було б, коли в той час, як ти дивишся у вікно докторхони, лікар оглядав би чиюсь роздягнуту хвору жінку? А якої б заспівав тобі чоловік тої жінки за те, що ти підглядаєш у вікно?!
Та який же був подив Олександра Івановича, коли до кабінету, стукнувши в двері й не чекаючи відповіді, увійшов сягнистими кроками не простак дехкан, а дебела жінка-узбечка. Вона невимушено ступила майже впритул до Олександра Івановича і поквапно, наче боялась, що лікар зараз зірветься з місця й побіжить кудись, не оглянувши її, сказала:
— Здрастуй, докторе! Подивись, будь ласкавий, чому в мене болячки ніяк не гояться? Медсестра лікував, фельдшер лікував, добрі масті давав, а не помагає... Навіть сама не знаю, що це в мене таке.
Вона зняла з зап'ястя правої руки ремінну петлю від нагая і недбало кинула нагай на стільця, рвучко розстебнула блузку під пожмаканим, запорошеним дешевим жакетом і вивалила назовні працьовитою, з порепаними пальцями рукою здоровенну грудь, вкриту мокрими виразками. Очевидно, вона часто бувала в лікарнях, бо одразу ж, щоб не гаяти марно часу, поки лікар розбереться в її болячках, по-діловому повернулася до фельдшериці Таскіри:
— Пиши, медсестро: Бабаджанова Назіра, тридцять вісім років. Була одружена — чоловіка прогнала (уразу * справляв, колгоспного барана крав). Живу — кишлак Тода, район Хакул-Абад. Якщо треба, то пиши, дівчинко: член партії з 1939 року...
"Ураза (узб.) — мусульманське релігійне свято після посту.
Поява цієї незвичайної узбецької жінки, її впевнені, рішучі рухи, брак притаманної тутешнім жінкам клопітної сором'язливості, що завдавала в амбулаторії стільки мороки під час огляду, досить виразна, хоч і неправильна російська мова з характерним узбецьким акцентом, і, нарешті, ці кілька коротких біографічних даних — усе це так вразило Олександра Івановича своєю несподіванісхю, що він аж розгубився. Йому й на думці не було зараз дорікати пацієнтці за позирання у вікно, він тільки мельки глянув на рожеві виразки мокнучої екземи грудей, бо всю його увагу привернула ця міцна, мужоподіб-на постать, сіра вицвіла косинка на голові, пов'язана так, що вільний кінець її раз у раз метляв на потилиці, покарбоване вже зморшками, засмагле енергійне обличчя, хоч і негарне, але чимось напрочуд симпатичне, і, нарешті, міцні ноги у вболочених чоловічих чоботях. Жінка по-своєму зрозуміла нерішучу мовчазність лікаря: