Якщо мати йшла ранком на базар чи до крамниці, Жучка вважала за свій доконечний обов'язок ескортувати її, щоб боронити стару від собак та всякого лиха, яке могло її спіткати на вулиці серед чужих людей.
Тепер Жучка вже не була тою упослідженою й переляканою, як раніше, — вона не спускала ніякої кривди й люто огризалась на дітвору, що, як і перше, намагалась їй всяко дошкулити. Вона не боялась уже й Олександра Івановича і, розуміючи, мабуть, ким він доводиться старій, привітно махала хвостом, коли він проходив повз неї. Та коли одного разу він кинув їй шматок хліба й хотів підійти до неї ближче, Жучка, що потяглась була до хліба, враз одскочила назад. Вона переступала з ноги на ногу, вихляла хвостом, висолоплювала й знову сором'язливо ховала язик, але ближче не підступала. А її око, що дивилось на Олександра Івановича, казало:
"Ні, як собі там хочеш, а тобі я все ж не довіряю" Олександр Іванович пробував підкликати Жучку до себе, простягав до неї руку, манив новим шматком, та Жучка лиш тупцювала на місці й не йшла до нього.
"Кажуть, — пригадав собі Олександр Іванович, — що собаки й діти почувають людей, відрізняючи з першого погляду добрих від лихих... Дивно, чому ж вона не йде до мене?" — ображено подумав він, відходячи від собаки. І на душі стало каламутно, немов ця Жучка своїм єдиним оком бачила в ньому щось таке, чого він і сам за собою не помічав через усякий клопіт та роботу.
XI
— Яке смачне сьогодні молоко! — сказав учора ввечері Олександр Іванович, сам дивуючись, що йому раптом засмакувало воно, та за кілька хвилин він забув і про ці слова, і про молоко, jap якого взагалі був байдужій. Але ці незначущі, сказані мимохідь слова запам'яталися старій матері і ось цілий день не йдуть з думки.
З молоком у старої був завжди клопіт. У домі його брали тільки для Васі й Ніни Олександрівни. Стара не йшла в рахунок. Хоч її слабе нутро охотніше від усякої іншої їжі приймало б тепер молоко, та воно було дороге і тому не про неї. Не дивно, що невістка й гадки не мала запропонувати його свекрусі, а сама Одарка Пилипівна навіть тепер, коли Ніна Олександрівна поїхала до Ташкента, а вона лишилась у домі повною господинею, не зважувалась доторкнутись до такої дорогої їжі і все, що лишалось від малого Васі, подавала синові, а якщо той забував випити, ставила на кисляк.
Колись у Переяславі вона мала навіть свою корову, пила того молочка досхочу, ще й добрим людям давала. Але корову довелось продати, коли сини подались учитись до Києва й Москви; проте, живучи в Переяславі, мати ще дозволяла собі купувати на базарі глечик ряжанки, а то й поласувати сметанкою, та про минуле краще не згадувати...
Невістці, як і в усьому іншому, вона не могла догодити з молоком, хоч якої мороки зазнала, шукаючи та вибираючи його на базарі. Воно не без того, що базарне молоко в кишлаку бувало часом і розведене, і волосинки в ньому плавають, і вершки зібрано, та де ж його взяти іншого — це ж не Переяслав тобі! Маючи тепер розв'язані руки в господарстві, стара заходилась напитати десь доброго молока, й таки напитала.
Кибитка, куди вона ходила оце кілька днів по молоко, була неблизько, і не кволим старечим ногам Одарки Пилипівни дибати б щодня в таку далечінь, та вона залюбки, коли надвечір спадала спека, а Олександр Іванович ішов на вечірній прийом до амбулаторії, брала за ручку Васю, а в другу руку кошика і в супроводі Жучки тихо йшла затіненою стороною на далеку вуличку. Квартиру вона не замикала, бо вже знала, що серед узбеків нема злодіїв і взагалі в кишлаку ніхто не переступить поріг чужої кибитки, поки господар не відгукнеться зсередини...
Одарка Пилипівна потроху вже стала звикати до цього чудного краю, де вліті пече нестерпно сонце, а взимку майже не буває снігу, де попервах їй усе здавалось тут таким дивним і немилим. Сумно було їй серед цих людей чужої мови й не наших звичаїв.
Проте як придивилась вона згодом, то й тут, на Узбеччині цій, були і люди хороші, і звичаї добрі. Надто подобалась їй узбецька чемність, а що вже до гостинності узбеків, то годі й казати: такої і на Україні не скрізь побачиш. Хоч до якої хати зайди — скрізь тебе пригостять, почастують чим хата багата. Бо такий тут закон з Діда-прадіда, такий звичай цього народу.
Дуже зворушувала Одарку Пилипівну і вдячність узбеків. Скільки разів бувало, що узбек чи узбечка, видужавши по хворобі, приносили ввечері на квартиру лікаря кошики винограду, персики, дині, а то й найцінніше, що в них є, — рис; і хоч син категорично забороняв те брати, але Одарка Пилипівна, щоб не образити щирої, вдячної людини та на догоду невістці — ніде правди діти, — тихенько брала ті подарунки...
От тільки з мовою їхньою — біда старій: нічого й досі не второпа, хіба що на митах їй пояснять, а в самої не навертається язик на ґерґотливі узбецькі слова. Ні поговорити з доброю людиною, ані слова подяки чи то привіту промовити. А хотілося б! Ой як часом хотілося старій погомоніти з живою душею, почути слово ласкаве, серце своє розраяти.
Одарка Пилипівна знала, що невістка гордує нею; якщо часом і озветься до старої, то хіба тільки коли наказує щось або ганить свекруху, а нема того, щоб лагідно, як то в людей, поговорити, порадитись про те, про се. Синові за всяким клопотом коло хворих, за паперами й книжками, за невісткою і зрідка за онуком — було не до балачок з матір'ю, та й відколи її Сашко став лікарем, Одарка Пилипівна з своєю малописьменністю та старозавітністю трохи ніяковіла перед своїм ученим сином; їй соромно було, надто при людях, звати його Сашком, коли навіть начальники величали не інакше як Олександром Івановичем. Де вже старій лізти до нього з своєю простою, немудрою розмовою! Досить з неї і того, що осторонь помилується на нього, потішиться, думаючи, як то високо піднісся її маленький колись Сашко...
Однак у кибитці, де вона почала тепер брати молоко, їй пощастило розговоритись. Усе подобалось їй у цьому домі: і дві прохолодні кімнати з такими ж глиняними долівками, як і на Україні, і охайні полотняні пашхони *, що здіймались над ліжками до самої стелі, і щось подібне до нашої галереї перед домом, тільки замість скляної зовнішньої стіни тут густо розрослись пишні виноградні лози; а надто подобались старій господарі дому, ця маленька узбецька сім'я, що складалася з молодшого брата-удівця та двох літніх, видати, й досі незаміжніх сестер.