*'Жучка йок! Узбек і т! (узб.) — Не Жучка! Узбецький собака!
— Б и р сум! (узб.) — Один карбованець!
— Ану, котрий це там? — підніс голову Олександр Іванович, удаючи, ніби він наміряється рушити на бешкетників. Зухвалий хлопчисько нахабно засміявся широким ротом, та все ж позадкував і сховався за чужими спинами.
— Всі її б'ють, усі цькують, а якби ти жав, Сашку, яка вона розумна! — замислено сказала мати й подивилась на собаку, що несміливо терлась брудною мордою об її стегно. — Вона, бач, навіть ділиться з кимось — з дитиною своєю чи, може, з матір'ю. Односигь свою їжу комусь. А сама ж така голодна!
— Ну, це вже занадто! Це твоя фантазія, мамо, — не повірив Олександр Іванович.
— Не віриш? Ось я покажу зараз, ходім, — сказала мати й, ідучи в двір, покликала собаку: — Жучко! Жучко! Йди сюди.
Олександр Іванович знизав плечима, усміхнувся й пішов за матір'ю. І тільки-но він зник за брамою, як позаду, на вулиці, знову знявся дитячий регіт і крики:
— Жуч-и-ка! Жуч-и-ка! Ха-ха-ха!..
Мати принесла з кухні стару миску з спеціально звареними для собаки курячими потрухами й поставила перед Жучкою. (Ніни Олександрівни ще й досі не було з Ташкента, і мати, видимо, почувала себе повною господинею). Коли миска опинилась на землі, ошелешена Жучка жадібно потягла носом повітря й, не рухаючись з місця, здивовано дивилась то на миску, то на матір. Вона ніяк не могла повірити, щоб таке добро могло бути призначене їй.
— їж, дурненька! Чого ти?.. — заохотила мати, підсуваючи до неї миску. Жучка нервово замахала розтріпаним хвостом, лизнула з вдячності повітря й ще раз недовірливо подивилась на Олександра Івановича. Переконавшись, що й той не виявляє до неї ніяких ворожих намірів, вона обережно підступила до миски, ретельно обнюхала її звідусіль, потім завмерла, наче обмірковувала щось, і раптом потягла зубами з миски переплутані петлі варених курячих кишок. Вона спритно підкинула їх угору, щоб не бруднити об землю, і вдало закинула собі на шию й спину. Далі знову глянула на Олександра Івановича і його матір і яку хвилину не зводила з них ока, немов подякувала, повернулася вбік і, піднісши весело вгору хвоста, бадьоро побігла через кущі на город.
— Тепер, мабуть, десь зариє їх, щоб згодом поласувати, — сказав не зовсім переконано Олександр Іванович, але мати заперечливо похитала головою.
— Ні, Сашку, вона понесла комусь... І дивись, — сказала мати, трохи помовчавши, видимо, думаючи про щось своє: — Найкращий шматок понесла, що його і сама охоче з'їла б!..
Олександр Іванович зацікавився. Справді, куди й чого понесла сука те, що звичайно собаки хапають з льоту й миттю пожирають, не думаючи ні про що, окрім задоволення свого шлунка? А надто в такому, завжди голодному стані, як у цієї суки!
Олександр Іванович пішов, а далі побіг за собакою, не роздивляючись цього разу собі під ноги, де йому випинались на путі паростки помідорів і часом лежала на стежці гудина кандаляків. На хвилину Жучка зникла йому з очей, та ось її чорна спина мелькнула між листям гарбузів і знову поринула серед зела, немов собака пливла й пірнала якоюсь зеленою рікою.
Перед дувалом вона спинилась, трохи присіла на задні лапи й напрочуд легко перестрибнула через вилом. Далі побігла стежкою між грядками до сусідської кибитки.
Олександр Іванович поспішав, намагаючись не спустити собаки з очей. Він перебіг сусідським городом і наближався до кибитки, що причаїлась за густими деревами урюків і персиків, підійшов уже до виноградника неподалеку кибитки і тут крізь листя побачив у кутку Двору чорну суку. Турботно оглядаючись на гладенького песика, що з насолодою шматував зубами й лапами смачні курячі потрухи, вона бігла вже назад, на лікарняний Двір, доїдати в мисці помиї. Та, мабуть, і не слід було їй довго затримуватись на подвір'ї тих людей, що без жалю прогнали стару суку, скоро підросли її щенята...
Вражений Олександр Іванович, затаївши дух, стежив за собакою, і в думці йому — вже не мати, а хтось інший — знову проказав:
"Дивись: найкращий шматок понесла, що його і сама охоче з'їла б!.."
Проказав і важко зітхнув.
X
Тепер собака вільно днювала й ночувала на лікарняному дворі. її ніхто вже не проганяв, і всі за матір'ю Олександра Івановича стали звати її Жучкою. Тільки дивувалися: невже лікар не міг собі придбати кращого собаки, а не тримати коло себе таке страховисько? Таскіра навіть запропонувала Олександрові Івановичу принести від бухгалтера МТС хороше, пухнасте щеня, бо одноока Жучка занадто, мовляв, непоказна для лікарняного двору, та Олександр Іванович, на диво їй, відмовився.
Тим часом Жучка, діставши собі такого доброго ласкавого господаря, як мати Олександра Івановича, й вважаючи тепер усю лікарняну садибу за свій "дім", стала почувати себе певніше. Вона почала навіть гавкати, а далі й гарчати. Сука вже не шарахала, як очманіла, від усякого людського окрику і помітно погладшала; і тільки збавлене око почало чогось гноїтись. Олександр Іванович бачив одного разу, як мати чистою ганчіркою витирала собаці під оком, і Жучка терпляче витримувала ту операцію, а коли мати, закінчивши, підвелась, Жучка вдячно лизнула язиком її руку й весело замахала хвостом.
Жучка показала себе таки справді напрочуд розумною. Вдень, коли в амбулаторії приймали хворих і у дворі товклися сторонні люди, її рідко можна було тут побачити. Та тільки-но виходив з амбулаторії Олександр Іванович, а за ним Таскіра, далі Саодат і, нарешті, сторож Ісмаїл замикав ключем двері, Жучка одразу ж, не знати звідки взявшись, з'являлась у дворі. Хоч Ісмаїл не звертав тепер на неї ніякої уваги, та Жучка не могла йому подарувати колишніх побоїв і ображено відвертала від нього голову, надто коли Ісмаїл озброювався довгою мітлою, щоб підмітати двір, Жучка лягала на землі неподалеку дверей до квартири Олександра Івановича і своєю незалежною позою немов хотіла показати дурному Ісмаїлові, що тепер вона на однакових з ним правах.
Скидалось на те, ніби Жучка справді почувала себе на службі, і, поївши помиї та рештки обіду, які їй щодня виносила стара, вона заступала своє чергування на лікарняному дворі аж до ранку. Олександр Іванович помітив, що в першій половині дня, навіть коли хто з хворих приходив надто рано й знічев'я тинявся по двору, дожидаючи, коли відчинять докторхону, Жучка пускала в двір усіх і нікого не займала; але з тої хвилини, як амбулаторні двері зачинялися по роботі, стороння людина не могла вже безкарно пройти в двір. Побачивши ще здалека, що хтось чужий одчиняє в брамі хвіртку, Жучка сердито гарчала, виявляючи своє обурення з нахаби, який невчасно лізе до амбулаторії; потім підводилась на передні лапи й гавкала, якщо той усе ж ішов далі; а коли й це не помагало і нахаба перся до зачинених амбулаторних дверей або, боронь. Боже, сунув до квартири Олександра Івановича, боязко поглядаючи на собаку й виставляючи перед себе ціпка, Жучка шаленіла. Не тямлячи ребе від гніву, вона зривалася з місця й несамовито кидалась на чужого, силкувалась видерти йому зубами ціпка з рук, вкусити за ногу або схопити за полу чапа-на. На чужих людей, що проходили в цей час двором у супроводі Олександра Івановича, а надто його матері, вона не кидалась, лише несхвально поглядала єдиним оком, немов хотіла сказати: "І як ото не соромно приходити в неробочий час, коли людям треба поїсти й відпочити по роботі!.."