Ніна Олександрівна враз відійшла від чоловіка, дуги її брів звелися вгору, й вона, зітхнувши, сіла на своє місце до столу. І ще раз Олександр Іванович прочитав у її обличчі, що раптом стало таким сумним і тужливим, знайому скаргу: "Сам бачиш, як твоя мати заважає нам..." І цього разу він і сам відчув, що таки справді —мати заважає їм.
Мати обережно поставила каструлю на стіл і удала, ніби нічого не помітила. Вона сіла на своє постійне місце між сином і невісткою і, щоб розвіяти напружену тишу, яка одразу ж зайшла в кімнаті, тільки-но мати ступила сюди, сказала:
— Душно сьогодні щось...
— На те й Узбекистан, — сказав, аби щось відповісти, Олександр Іванович, а Ніна Олександрівна, зав'язуючи Васі на шиї серветку, не без отрути кинула в бік свекрухи:
— Коли душно, навіщо ж було тоді сюди їхати? Це ж Середня Азія, Одарко Пилипівно! Південь!
Мати здивовано підвела на невістку сумні, колись гарні, але давно вже вицвілі, завжди тепер вологі очі. Вона зовсім не сподівалася, що її слова, які нікого й нічого не зачіпали, можуть роздратувати невістку.
Ніна Олександрівна, високо піднявши над столом лікті, насипала ополоником по тарілках суп.
— Це я так просто сказала, — тихо, ніби виправдовуючись, промовила мати, але Ніна Олександрівна не хотіла впустити такої слушної нагоди.
— "Так просто" — не треба казати! А то виходить, немовби ми винні, що затягли вас сюди, тоді як...
—
— Гарячий дуже! — сказав, кладучи ложку на тарілку, Олександр Іванович, щоб не дати дружині закінчити те, чого не слід було казати. — Треба перед обідом, мамо, трохи прохолоджувати страву.
— Хіба Одарка Пилипівна коли зробить так, щоб ми могли спокійно поїсти! Або зовсім холодне подасть, або таке гаряче, що їсти не можна! — підкинула й собі Ніна Олександрівна, та Олександрові Івановичу це видалось уже зайвим. Він знову взяв ложку, підсунув до себе тарілку й нишком глянув на матір. Мати низько схилила над тарілкою голову й мовчки, похапцем їла. По правій щоці їй текла велика сльоза. Вона докотилась до крила носа, затрималась там на мить і обірвалась у тарілку. А за нею котилась, наздоганяючи її, друга, далі третя... Мати ще нижче схилила голову й ще швидше стала підносити до тремтячих перекошених губ таку ж тремтячу ложку з супом. А сльози їй усе текли й беззвучно капали в суп.
VI
Учора боніфікатор повідомив Олександра Івановича, що на деяких рисових дільничках, які посіяли подекуди на своїх городах окремі господарі в кишлаку, він знайшов анофелеса * Становище було загрозливе й разом з тим вельми делікатне. Щоправда, сіяти рис не тільки в кишлаку, а навіть ближче як за три кілометри від кишлаку було заборонено спеціальною постановою райвиконкому. Рисові поля на все літо затоплюють водою, і через те вони стають вигідним місцем для розплоду комарів. Боніфікаторам доводиться щороку багато морочитись коло них, заливаючи їх нафтою та всякими отруйними речовинами. Великі колгоспні рисові поля з їх стоячою смердючою водою, в якій мляво ворушились чорні п'явки й застигало, висунувши з води довгасті голови, розМаніжене спекою гаддя, ці нездорові місця, коло яких від задушливих випарів було важко дихати вдень, а ввечері не було рятунку від комарів, завжди справляли на Олександра Івановича відразне враження.
*Анофелес — порода комара — передатника малярії.
Якби на його волю, він охоче відмовився б від рису, аби лиш знищити ці постійні резервуари малярії. До того ж з ними було багато клопоту: нафти не завжди вистачало, а заливати рисові плантації отруйними речовинами було не зовсім безпечно — отруєної води могла напитись худоба, а то й діти-пастушки. Та принаймні ці плантації були хоч далеко від кишлаку.
За ці три роки лікареві Постоловському пощастило на сорок сім процентів зменшити число захворювань на малярію. Його ставили за взірець іншим не тільки районний маріолог Пісочкіна, а й обласна тропічна станція, що пропонувала вже йому самому посаду маріолога в одному з районів цієї замалярієної області, та Олександр Іванович, вважаючи за свій основний поклик фтизіатрію, відмовився.
З року в рік усе менше й менше тряс у нещадній пропасниці безгак * людей, і про постанову райвиконкому стали забувати. Не тільки сільрада, а й Олександр Іванович не звертав уже, як перше, уваги, коли хтось у кишлаку починав у себе на городі вирощувати рис. Тепер заходило на інше. Розплідники анофелеса в самому кишлаку! Попусти це, не вживи одразу рішучих заходів — і в серпні — вересні, саме коли розпочнеться гарячкова пора збирання бавовни, половина кишлаку буде лежати в малярійній гарячці. Але ось питання — яких заходів? Лити отруйну рідину, та навіть і нафту на ці дрібні, одноосібні ділянки, що живляться, як і вся рослинність у кишлаку, водою з ариків, яку хоч і загачують тут, та все ж вона просочується знову в арики, — розуміється, не можна. Це занадто небезпечно. Отже, лишається тільки нищити ці ділянки — спускати з них воду й надзелень косити коштовні стеблини, що дали б їх дбайливому господареві рис до плову. А в ці ж ділянки вкладено вже людську працю, час і збіжжя; їхній майбутній рис заплановано вже в розрахунках господаря! І ось для абстрактного загального добра нищити перед очима працівника його реальне добро!.. Це занадто тяжко, і не обійтись без небажаних, прикрих конфліктів, що їх так уникав Олександр Іванович, але іншої ради не було. В
'Безгак (узб.) — малярія.
цьому неприємному завданні, що нараз постало перед Олександром Івановичем як завідувачем лікарською дільницею, йому вже не впоратись самому з своїми боні-фікаторами та акрихінізаторами, тут треба насамперед громадської акції і адміністративного втручання, а може, й допомоги району.
І ось Олександр Іванович зібрався йти до сільради поговорити про це з головою і накреслити з ним план найближчих заходів. Водночас, може, він зустріне в сільраді й секретаря комсомольської організації Юсупова, і з ним можна буде почати розмову про відбудову дому породіль. Краще в цій справі починати з молоді, тоді легше зрушать з місця й старі.
Ніна Олександрівна позавчора поїхала до Ташкента купити фарби й заразом увійти там у стосунки з республіканськими художніми колами. Вася, якому тепер під доглядом баби другий день була козацька воля, набігався й солодко спав у ліжку по обіді. Матері не було ні в кімнатах, ні в кухні. "Треба все ж сказати їй, що я йду", —подумав Олександр Іванович і вийшов надвір. Матері не було й тут. Віддалік на східцях до амбулаторії сидів сторож Ісмаїл у довгій, майже до колін, білій сорочці й крутив з газетного клаптя величезну цигарку.