Отець Михаїл мовчав і гладив бороду.
— І не соромно тобі, Марино, ще торгуватися! — мовила попадя.— Батюшка пололсив з тебе, як і з усіх людей, а ти подумай: чи бачив він од вас роковини? Чи бачила я льноваль-не? Чи давали ви нам що-небудь різдвяне або великоднє? Нічого, ніколи...
— Ні з чого, матінко! Ми радніші б були, коли б було з чого... Самі знаєте, які наші достатки!
Марина почала гірко ридати... Мабуть, її сльози пройняли отця Михаїла; він згодився відправити похорон з виносом за 10 крб., але "гроші зараз, з гори, а без того й з хати не вийду на похорони",— додав він насамкінець.
Марина стала прохати "на одробіток".
— Яка тепер у нас робота! — сказала попадя.
— Я за зиму відпряду вам...
— Не треба, молодице! Ми полотна не тчемо, ні на кого ткати, діток біг не дає, а на кас на двох хіба багато треба? На місті купимо...
Отець Михаїл вийшов з пекарні.
Довго ще Марина благала попадю, щоб панотець поховав помершого Фесюру "на віру"; чимало-таки вдовиних сліз зросили домівку попової пекарні, заким "матінка" попадя згодилася, одначе з умовою, щоб Фесюриха принесла якусь певну застанову.
— Що ж я вам принесу? — мовила Марина.— У мене тільки й є, Іванові чоботи нові та моя вінчальна плахта.
— Чобіт мені не треба, де я їх приткну? Дьогтем усю комору засмердять! — перебила попадя.
— А плахта,— мовила далі Марина,— вінчальна; і моя мати, і я, і моєї матері мати вінчалися в ній... Як же мені її давати в застанову! Се, кажуть люде, гріх тяжкий...
— Брешуть люде! — перебила попадя.— На добре діло хоч би ти її і продала, так гріха не буде. Гріх пропить... Плахті твоїй нічого не станеться: лежить вона.у тебе в скрині, а то у мене лежатиме, доки викупиш...
Стали на тому, що Марина дала в застанову свою вінчальну плахту, а за півроку викупить її і принесе попаді моток пряжі "за добрість".
Вернувшись до господи, Марина достала зі скрині плахту і, держачи її в руках, почала голосити над нею, так як учора голосила над чоловіком... Нарешті тричі поцілувала її, зав'язала знов у хустку і понесла до попаді...
Петра Фесюру поховали. Похорон був "боголіпний": з "виносом" і з "двома євангеліями" від церкви до могили.
За тиждень чи за два після похорону Фесюриха пустила жити в свою хату стару, бездітну, убогу вдову, московку, а сама рушила з села на заробітки.
— До батьків,— казала вона,— піду; буду жива та здорова, так стану там у кого на літо або в Одесу подамся за наймичку; там людей завжди треба, а, заробивши грошей, вернуся сюди викупити у попаді плахту.
Минуло трохи не рік. Про Марину в Негоріловцях не було й чутки. Як ось перед другою Пречистою вернулася вона.
В селі за сей час тільки й переміни, що отець Михаїл помер.
Марина, взявши гроші, пішла до вдови-попаді викупити свою вінчальну плахту.
"Знати,— думала Марина,— переходячи через попадин двір до будинку,— що попаді і без попа живеться гаразд. Он повне гумно всякого хліба: одна, дві, три скирти жита; а он стоги ячменю, вівса... Нехай споживає на здоров'я! Коли б не вона, що б я й робила тоді з похоронами, а вона, спасибіг їй, зарадила... Плахту взяла на застанову, так що ж! Ніхто без застанови не позичив би..."
Марині здалося, що її вінчальна плахта вже у руках у неї; вона впилася очима в плахту, розгортає її, роздивляється, чи не пошкодила її міль, чи не побила де її... Ні, плахта ціла; попадя, спасибіг їй, зберегла добре... Марині здається, що плахта вже на ній; вона йде в тій плахті по селу до церкви; люде дивляться, задивляються. Та чи не плахта ж!.. Тепер таких плахт і нема, тепер не вміють так і виткати... Марина згадала, як вона в тій плахті стояла під вінцем, як вона тоді раділа, яка була тоді щаслива, як щиро молилася...
Споминки підбадьорили молодицю: вона, сама того не помічаючи, підтюпцем поспішила до попадиного будинку.
Попадя приязно повітала вдову.
— От і я повдовіла! ї я така ж удова! — говорила вона Марині.— А чи сподівалася я на таке горе!
І попадя, і Марина зітхнули і повели руками по очах. А коли Марина зняла річ про свою плахту/попадя мовила:
— Ох, ох! Спізнилася ти, молодице! Нема вже у мене твоєї плахти!
Марина аж похитнулася з сього слова...
— Як то нема, матушечко! — промовила вона, ковтаючи слину.— Де ж вона ділася?
— Звісно, де! — відповіла попадя.— Сама пам'ятаєш, яка була у нас умова: плахту давала на упад... Та коли б було не постигло мене лихо, чи я ж тобі ворог! Не продала б ніколи, а то як притиснуло мене лихо... Ой, ой! Бодай не казати! Отець Михаїл занедужав... У мене ні копійки... Мусила продати...
— То ж моя вінчальна плахта! — Скрикнула Марина якось несамовито.— То ж моя материзна! Скажіть: кому ви продали, я перекуплю.
— Хіба я знаю, хто її купив: послали на місто, там і продали...
Марина постояла мовчки, повела навкруги очима і мовила:
— Нехай же вас господь з вашого добра зведе отак, як ви мене звели! — гурконула дверима і пішла.
Дійшовши до брами, вона спинилась і довго дивилася німа на попадине гумно і на стоги на ньому сіна і збіжжя.
Потім повернулася до будинку, плюнула і пішла до господи.
Сусідки Марининої, старої Кулиии, не було дома, коли Марина вернулася до своєї хати. Марина одчинила скриню, сіла біля неї на ослоні і німо дивилася в скриню, де лежало її убоге манаття і де колись лежала її вінчальна плахта...
Трудно було з Марининої тварі вгадати, що вона саме думає, впившись у скриню тупим, недобрим поглядом.
Вже завсім стало темно надворі, коли вернулася Кулина, а Марина як сіла біля скрині, так і сиділа.
— Що се ти, дочко, впітьмах робиш? — спитала Кулина. Марина підвела трохи голову і мовила:
— Справді, що ж я роблю! От дурна...— з сим словом вона закрила віком скриню і сказала: — Трохи не до півночі досиділась... Лягаймо спати!
Коли б у хаті було світло, то б Кулина помітила, що з Мариною діється щось недобре, непевне... Так же в хаті було темно, і стара Кулина, перетомлена за день роботою, не звертала жодної уваги на Марину і, помолившись богу, полізла на піч спати. Марина лягла на полу...
Минуло годин зо три. Заспівали перші півні і розбудили стару Кулину. Вона повернулася лицем до віконця і скрикнула;