Цікаво описав мені Іван годину смерті свого тата:
— Перед смертев то казали дєдя закликати сусідів та й віпрошєли си із усіма по тричі. А сиділи на постелі. Та як уже скінчили, каут: "А шо то, Одокійко, от єк би мигнуло мені в очех?" А неня каут: "А то, може, я тобі мигнула в очєх, бо я тут ходжу по хаті". — "Ой нє. То не ти мигнула мені в очєх". А неня тогди каут: "А може, тимунь, шо не віпрошав-єс си з дітьми? Ци би я їх не закликала?" А дєдя таки не зара відповіли. А витак каут: "Най і дут". Та й ми прийшли. То я поцулував дєдю в руку та й віпрошєв си дєдя зі мнов та й і згадав, єк то він укарав мене за рибу. А то так було. Шо то був вишний став, то протікало з него троха води та й зробив си мочєр такий. А йк повінь була, йшли води поверс тото, та й риби шос там ві впливло у тот у мочєр. Та йкос дєді не було вдома, а я зголоднів, та й ходив тим мочєром, та й шукав-сми риби. А то й видно, єк груззєм ходив. А дєдя єк си вернули д'хаті, та й зоздріли слід тот, та й си питают: "А хто то мочєром ходив?" — "Та то я, — кау, — дєдику, ходив". А дєдя шос були тогди люті. Бо то так було, шо іноді, єк дєдя добрі, то нічо, а єк люті, то тогди карають і за малу йку річ. То так гарапником дєдя добре мене спарив. А видтак, видів, жєлував, бо я сам си признав, а він так мене укарав. Та й перед смертев тото і згадав, ади!..
А витак каут до тих, до братів. Та так голосно дуже, бо покійний усе голосно, як усердит ци, говорив: "А ви, лайдаки, сякі та такі! Не я би вас просив, а ви шє мусите мене просити!" — таку гостру бесіду до них мав. Та витак, єк уже віпрошєли си цалком, тогди зачєли говорити до нас. Та довгу бесіду мали:
— А що ж казав вам дєдя перед смертев? Єку давав науку?
— Та я не можу тепер тото і згадати, бо мав-сми тогди шос із 15 років та й ми то не тримало си голови. Говорили за тото, аби були чемні, та й чужого не брали, та й си не збиткували із дитини малої…
"Аби си не збиткували…" А як же оцінював Юрішко перед смертю своє власне збиткування над людьми? І, мов у відповідь на мої думки, Іван сказав:
— А тот…чук, сусіда, шо то я казав, шо вни з дєдем запивали си по довго, каже: "А за тото, шо ви, Юрчіку, карали людей, ци не буде на тім світі гріха?" А дєдя тогди каут: "Єк на цім світі є правда, так і на тім світі, я гадаю, є правда. Єк карав кого, то лиш за неправду; за правду-сми нікого не карав, то я си того не бою". Та й довгу бесіду ше мали та йкос… ци вмирали, ци не вмирали дєдя. Бесідуют гостро, от єк ніби й нічо. Люди си товчут по хаті, одні виходє, єнчі у сінцьох сидє. Та усі ніби на шо чекают. А дєдя й каут ід'нені: "Ци не посидів бих коло вікна? Лиш шо я сам не годен зайти. І зсади мене на ковбчик". Та й неня і зсадили го з постелі на малий ковбчик таки коло постелі. Дєдя сіли, витак піднєли голов. "Одокійко, душко, притуль си ід мені". Неня взяли го однов руков за голов, а другов притулили ід собі. А дєдя тогди лиш: "Хи… хи… хи…" Три рази покєгли люфт[72] у себе і похилили си… Неня скричєли: "Йой, ГоспідкуІ Минає си!.." Люде поскочєли, поклали на постіль. Неня чимборше свічку засвітили. А дєдя вже нічого не могли казати, лиш так гостро хапнули свічку й… упокоїли си, дав би Госпідь с єтенський і нам так, із свічечков, перед престіл прийти…
Глибоке враження зробило на мене це оповідання.
Ходив я відтак дивитися на стави Юрішкові. Нема й сліду води. Позаростало все травою.
І сад без догляду запустів, перестарівся і давно вже не родить. Прахом пішло все добро Юрішкове.
Змалював я самого Івана й хату його з кількох сторін. Потім гостили мене трохи. Жінка Іванова так особливо ґречно якось мене припрошувала.
День згасав. Прийшов і Яцько отой. Відпровадив мене вже аж потемки до священика місцевого Попеля.
66
Дуже. В долах.
67
Жандармерія.
68
Гусари чи карабінери.
69
Сережки.
70
Як настановлено ревізорів, які стерегли, щоб ніхто не займався контрабандною торгівлею тютюну.
71
Котел на сироватку.
72
Повітря (нім).