— А ци то правда має бути, дідочку, шо обірником пробивав вуха дітєм?
— Та й шо? А тепер не б'ют у вуха кульчики[69], ади, та усєке?
— Шо кульчики? З кульчиків дєрочка така, шо й не видко, а обірником пробити, то май-май. Палець, відев, можна покласти. Пощо ж він тото робив?
— Аби не тікали. Бо то вни тікали від него, сини.
— Аз дєрков хіба не мож утечи?
— Е, вже не так легко. Таже йк такий утечет, то мусит ци шош питати у когос, а то кождий видит, шо то обора в усі. А Юріштанові тогди легко си допитати: "Ци не виділи-сте такого й такого хлопця, шо, ади, обору має?" Та й ловив їх так.
Цего способу — пробивати своїм рідним дітям вуха обірником — я не міг зрозуміти. Що це? Чи нелюдяність вищої степені, чи, може, який невисказаний трагізм, що шарпав ціле життя душу сеї надзвичайної людини — Юрішка? Дідочки не могли мені того пояснити. Завтра буду у Йвана, рідного сина Юріштанового, — може, там розгадаю цю загадку.
— А ци й сему Іванові, шо ше жиє, також пробивав?
— Е, не. Се був його єк любимчик, він сего найбирше любив. То він Дмитрові пробивав, бо той втікав.
Що за режим був у Юрішковій хаті, що з неї сини тікали? Хто винен? Загадки копичилися на загадки, і не годен я був їм дати ради. Дідочки вставали йти, а я йшов з ними в надії дістати ще яку окрушину.
— А ци своєв смертев помер Юрішко?
— Ей, де своєв! Та вно… ніби так рахувати, шо своєв, лиш, ади… Єк настали левізори до титиною[70], а він, Юрішко, си пхав до того та й ловив також людей. А левізори раз, а може, й кілька раз переказували Юріштанові — шо ти си мішєєш не до своєї справи. А він не слухав та все ловив людей. А шо він усьо знав, то ліпше му тота робота йшла, йк левізорам. А тогди вони переказують йому, аби він прийшов до Жєбйого, бо му війшла тісарська нагорода за службу та й аби війшов брати. Він пішов, а вни го там так нагородили, шо ледве д'хаті зайшов. Та йдет назад лісом, а єкий ґазда несе титинь. Зоздрив Юрашя та тікати. А Юрішко кричить му вслід: "Нічо, нічо, браччику… Неси… То тепер не моя справа". Та поболів-поболів трохи від тих подарунків левізорських, та й пшов на той світ.
Пан Ясковський іде до своєї хати. Я за ним, бо він обіцяв показати мені "старинну вберю". По дорозі ще оповідає про устрій пушкарський та всякі інші деталі.
— Пушкар мав півсороківця денно, бо то тогди ше на сороківці рахували. Три сороківці йшло на лева на срібного. А то ше був лев шайний, сорок грейцарів… Кужухів таких, от їк тепер, тоді ше не було, лиш у Коломиї брав сукно, кармазин та шив з того камізельку та у два рєди ґудзики — ото була найвища уберя.
— А де, дідочку, катуші тоті Гердлічкові?
— А катуші відкупив хтось на коршму, віпорєдив гет усьо файно, але витак то погоріло. Та шо! Тогди усюда був катуш: єк не ставало місця, то клав Гердлічка до будь-єкого ґазди та й мусив тот сокотити.
Ми підіймаємося стежкою вгору. Поволі переступає ногами старенький гуцул і так само поволі кидає мені по слову.
От і хата. Щойно прийшла жінка з храму. На волоськім боці, в Стебнях, храм.
— А шо? Ци є яка ріжниця в службі — як у нас служать, а як на Буковині? — питав я, натякаючи на православний обряд Буковини.
— Хіба ми знаємо?
Триста літ, може, гуцулів названо уніатами, а й досі вони не знають, чи є яка ріжниця. Так само не знали й в ту хвилю, коли нараз з учорашніх православних стали сьогоднішніми католиками. Зрештою… Як з-під руського князя переходили під угорське опікунство, як ставали під польського короля, як, нарешті, опинилися під австрійським цісарем, — чи знали, що з ними робиться? Десь уже згодом приходила нова власть до села, накладався новий тягар — і тоді лиш помічав гуцул намацально зміну чогось там десь, та хіба ще казали йому, що до найяснішого пана треба їхати тепер не до Варшави, а до якогось Відня, дідько го знає, де то вно є.
Поговорили ми зі старою на ввічливі теми: от про барабулі, про вигляди на сіно, отаке усяке не однаке. Відтак, як уже минула відповідна для ґречності міра часу, дідок звернувся до жінки:
— А внеси-ко стару вберю — я панові покажу, єк то си носили давно.
Жінка пішла до комори, винесла стару тобівку побивану, порошниці. Надзвичайного нічого не було, я вже бачив такі порошниці і такі тобівки, але для діда вони мали, певне, більше значіння. Він любовно оповідав мені, як то "брало си таких шість та си зрєхтує на столі, а витак лиш си вбирає. Та й аби одно за одно не зайшло, та й аби си не зсунуло". Але як то власне зрихтовувалося й надівалося, розповісти до пуття не міг.
— Дідочку. А ци би-сте не відпродали мені отої вашої вбері?
— Ой нє. Не продавав бих.
— А я продам, шо не мете знати й коли, — вставляє жінка. Для неї, очевидно, се старе реміння та заліззя не було священним.
Дід стратив охоту оповідати. Мовби оце показання "старої вбері" було кульмінаційним пунктом. Стало тихо. Сидіти довше не було пощо, тим більше що, як мені здавалося, старий починав уже непокоїтися: чому сей пан-так пильно до всього допитується? Може, мав якісь стародревні гріхи пушкарські і от боявся, як би то на порозі гробу не довелося розплачуватися.
Я встав іти.
— А що, дідочку, єк кємуєте: ци давніше було ліпше, чи тепер? Ци хтіли би-сте, аби тоті старі чєси шє си вернули?
— Ой паночку, хто би гаразду не хтів, хто би гаразду не хтів.
Сим рефреном закінчилася моя візита. Заспокоївши в делікатних і непомітних формах дідову тривогу, я пішов.
Було занадто пізно, аби щось робити, і занадто рано, аби лягати спати. Надходив гірський вечір. Лагідний, тихофарбний. Щось непередаваемо величне є в тім тихім наляганню вечора, як от смирніють гори, обвиваються в колихливі тумани й поважніють. Величання співається.
Стрічав я вечори. Всюди. І на безконечнім степу українськім, коли чайка гріється крилом у посліднім променю і кигикає, ховаючися в очереті загубленого серед просторів озерця; і на великих могилах — Січах Запорізьких, коли з надходячим вечором так защемить, затужить серце, що аж сльози витискаються з очей і росять лице; і на хвилях старого Дніпра, любуючися, як засипляє він, наш прадід, слава наша і душа, як у тихім затоні сплеснеться нараз велика риба і довго ходять круги, б'ючися в прибережне каміння; і десь у Слобожанщині над берегами убогої річеньки, бідненької, забутої, але прекрасної, як сон благословенний.