— Бачимо…
— Ну от. З допомогою цього апарата я керую квіточкою.
— Як? — не витримав Сеня.
— Не заважай! Розкажу все. Пам’ятаєте нашу першу розмову? Я запропонував нам допомагати мені! А ти, Васю, що сказав? "Мені в школі набридли всякі досліди! Ми більше про пригоди мріємо!" Я й вирішив показати нам усім, що можна зробити з допомогою науки і техніки… Я працював якраз над літаючою моделлю для спостережень за життям тварин і птахів. Коли ви почали шукати чарівну квіточку папороті, у мене виникла думка оформити модель так, щоб вона були схожа на квітку.
— А як же вона літає? — недовірливо запитала Юлька.
— Дуже просто. Ви помітили, що зверху в неї ніби тремтять пелюстки?
— Помітили…
— То крутиться маленький повітряний гвинт!
— Як у вертольота! — догадався Вася.
— Правильно. Цей гвинт підтримує квітку в повітрі. В рух його приводить маленька атомна батарейка. А летить модель тому, що там є маленький компресор. Він всмоктує повітря, стискує його і виштовхує. І квітка мчить туди, куди я хочу…
— Це схоже на ракету, — не витримав знову Вася.
— Молодець! Вірно!.. Ще в моделі є маленький об’єктив, як у фотоапараті. Він передає зображення того, що оточує квітку, по радіо, а я з допомогою апарата, який у мене зараз на грудях, приймаю їх і бачу на екрані, куди летить квітка, і де вона знаходиться. Керується модель по радіо. Зрозуміло?
— Зрозуміло, — прошепотів Вася. — А все інше — вогонь уночі серед лісу, плани, заповіт — теж ти підстроїв?..
— Все я, — серйозно відповів Коля.
— А скарби, — крикнула Юлька. — Скарби звідки там з’явилися? Чи їх не було? І що це за Велика Дорога, про яку написано в заповіті?
Коля тихенько засміявся, притяг дітей до себе, скубнув Васю за чуба.
— Ех ви, недогадливі! Велика Дорога — це шлях до Знання! А ви не хочете іти по ньому! Бачите, що можна робити з допомогою науки! Правда ж, чудеса?
— Справжні чудеса, — захоплено підтвердили діти. — Але ж як, як ти робиш?
— А от пройдіть Велику Дорогу — і дізнаєтесь, — хитро відповів Коля.
Юлька повисла в нього на шиї, цмокнула в щоку.
— Розкажи, сухарик, розкажи!
— Гаразд, лисичко, розкажу! Тільки не тепер! Ми з вами, орли, підемо ще по тих місцях і там ви все зрозумієте…
— Коля, ти чудовий! — писнула Юлька. — Ми дуже вдячні тобі!
— Вже не сухар? — засміявся Коля.
— Ні-ні!
— А скарби? — незадоволено запитав Сеня. — Там написано, що хто пройде Велику Дорогу, той здобуде скарби…
Коля насмішкувато чмихнув.
— Скільки тобі товкти треба! Та навколо нас такі скарби, які й не снилися нікому! Треба тільки бачити їх! Ось я покажу вам, які скарби може відкрити наука, тільки давайте це залишимо до завтра. А тепер дивіться на екран.
Діти дружно обступили Колю. На маленькому голубому прямокутнику вимальовувалась обриси дерев. Їх стовбури швидко проносились мимо. Квіточка, мабуть, піднялася вгору, бо на екрані виникло зображення верховіть. Яскраво спалахнув обрій. Там заходило сонце.
— Ой як цікаво! — прошепотів Сеня.
— Зараз я вам продемонструю те, для чого робився цей апарат…
Наблизилась стіна лісу, і являлись окремі дерева. Коля пильно вдивлявся в екран. Ось він повернув на панелі якийсь важілець. Квітка зупинилась, опустилася нижче…
— Білка! — закричав Вася. — Білка, хлопці…
Справді, на екрані ясно вирізнялася маленька білка з пухнатим задертим догори хвостом. Вода, не підозрюючи того, що на неї дивляться люди, спокійно вмивалась, сидячи коло дупла. Юлька заплескала в долоні.
— А ось, будь ласка, гніздо ворони, — сказав Коля, поворотом важільця підводячи квітку до іншого дерева.
Там, в гнізді, сиділи, притулившись одне до одного, кілька вороненят. Важко захиталась гілка, до гнізда прилетіла здорова чорна мама. Вона ніжно каркнула і почала годувати дітей принесеною здобиччю.
Ну, Васю, тепер ясно, як я зробив фотографії кабанів і вовчиці? — запитав Коля.
— Ясно, Колю!
Зачаровані діти просили Колю показати ще що-небудь, але він відмовився.
— Досить! Темніє! Дома будуть турбуватися.
Квіточка помчала понад лісом на захід. Блиснула на екрані стрічка Дніпра, село…
— Сторожка! Дивись, сторожка! — крикнув Вася,
Квітка опустилася вниз. Діти побачили, що біля сторожки метушиться баба Оришка, а на ґанку стоїть дід Левко і батько Юльки — високий сухорлявий чоловік з суворим поглядом.
— Ой, боже ж мій! — галасувала баба Оришка, — Вже ніч, а їх нема! Куди ж їх завів той гаспид?
— Цить, стара, повернуться! — заспокоював дід, я тривогою дивлячись на ліс.
— Це все твоя хуліганка накоїла! — накинулась баба на батька Юльки. Це вона підговорила хлопців шукати скарби!
— Схаменіться! — відповів той. — Чи може одна дівчинка затягти в ліс двох хлопчаків! Це вони їй закрутили голову!..
— Та не сваріться! — розсердився дід, — Тут не тайга, не заблудяться!
Квіточка наблизилась до них. Коли спрямував її прямо до діда. Той, мабуть, побачив квіточку, злякано відмахнувся руками.
— Що за халепа? Свят, свят!..
Діти в ямі не могли стриматися від сміху, бачачи на екрані округлені очі діда і розгублені обличчя баби Оришки та Юльчиного батька.
— Тату! — крикнув Коля. — Я з дітьми коло Мостища, у вовчій ямі!
Обличчя всіх присутніх коло сторожки витяглися, вони злякано озиралися навколо, Коля знову сердито гукнув:
— Чого ви злякалися? Це всього-на-всього моя літаюча модель! Ми випадково попали у вовчу яму і не можемо вилізти!
— Це витівки Колі! — запричитала баба Оришка. — і чого тебе нечистий впер до вовчої ями? Вернешся, сатана, я тобі покажу!
Батько Юльки засміявся, похитав головою.
— Ну й штукар! Молодець!
— Молодець? — залящала баба. — Влізли у вовчу яму, та ще й молодець! Там їх вовки з’їдять!..
— Не з’їдять! — нетерпляче перебив її Коля. — Тату! Запрягайте коня і їдьте, бо ми задубіємо тут!
— Зараз, Колю! Я миттю!..
Дід хутко кинувся до повітки, коки і почав запрягати.
— Бабо! — крикнув Сеня. — Бабусю!
Баба, очевидно, почула, бо її брови радісно піднялися над заплаканими очима.
— Сенечко, Васю! Ви живі?..
— Раз обзиваються, то не мертві! — хмикнув батько Юльки.
— Швидше, старий! — підганяла діда Левка баба Оришка. — Щоб ти мені в одну мить привіз їх!.. А я їм зараз вечерю приготую!..