Баба залилася тихеньким сміхом, побачивши своїх онуків.
— Ти диви! Як живі… Де ж це вони? Ага! Це ж озеро Шумбур… і червона круча!..
— Правильно! — сказав Коля.
— Ой, боже ж мій! — занепокоїлася баба. — Для чого ж ти їх так далеко завів!.. У них же і їсти нічого!
— Перестаньте! — не витримав Коля. — Вони не пропадуть. Бачите — Вася смажить рибу! А Сені така прогулянка тільки на користь буде, трохи схудне!.. Ну, йдіть, ідіть, мамо!..
Баба Оришка, цмокаючи та причитаючи, пішла з комори. Коля зачинився на гачок і більше не відчиняв дверей. Минуло кілька годин. Баба несміливо підходила до комори ще кілька разів і стукала в двері.
— Колю! Ну покажи, де вони, мої голубчики! — просила вона.
Коля не відповідав. Тоді баба розсердилася і пішла будити діда Левка, який спав на сіновалі після нічного обходу.
— Вставай, діду! — кричала баба Оришка. — Вставай, бо той сатана загубить дітей!.. Скоро почнеться гроза — хмари збираються!..
— Який сатана? — озвався дід, витягаючи з бороди сіно. — Кажи, стара, толком…
— Та Коля ж! І нащо було дозволяти йому вести кудись дітей, та ще й якоюсь бісовою машиною!
— А хіба вони не вернулися?
— То ж бо й є, що ні!..
Дід занепокоєно підвівся, хутко зібрався, кілька хвилин тривожно дивився на чорні хмари. Разом з бабою він підійшов до дверей комори. Двері були, як і раніше, зачинені.
— Відчиняй, Колю, годі дурня строїти!.. — суворо крикнув дід. — Де діти? Пора їх додому вернути!
Замість відповіді двері рвучко розчинилися. Мало не збивши бабу з ніг, з комори вискочив Коля. Руде волосся його було розтріпане, в очах проглядала розгубленість. На грудях висів якийсь апарат, причеплений ременем за шию. Він вихором пролетів мимо діда Левка, і кинувся до лісу.
— Куди ти? — крикнув здивований дід.
— За дітьми! Я скоро вернусь! — на ходу відповів Коля.
— А де вони? — залементувала баба. — Що з ними?..
— Все буде добре! — почулося вже з кущів. Коля зник у лісі.
— Божевільний! Оглашенний! — кричала баба, занепокоєно проводжаючи його поглядом. Там, десь далеко над лісом, бушувала гроза…
КВІТКА ЗНОВУ РЯТУЄ
Півгодини показались для трьох мандрівників вічністю. Трясовина засмоктала їх до грудей. З багна виднілися тільки голови і руки. Але над їх головами повільно кружляла, сяючи пелюстками, квітка, і це вселяло в їх серця гарячу надію…
— Хто ж прийде за нами? — непокоївся Сеня. — Чому ж ніхто не допомагає?
І ось рятунок прийшов. З-за дерев з’явилася постать людини. Вона вискочила на галявину і швидко наближалася до дітей.
— Коля! — несамовито закричав Вася. — Коля! Як ти потрапив сюди?
— Спокійно, спокійно, мандрівники! — відповів Коля, радісно посміхаючись. — Спочатку вилізти треба, а потім уже пояснення!
Він, спритно стрибаючи по купинах, добрався до берези. На його грудях висів металічний ящик зеленого кольору. Коля зупинився, щось зробив на тому ящику. І тоді здивовані діти побачили, як чарівна квіточка папороті опустилася вниз і сіла на руки Колі.
— Коля! — захоплено вигукнув Вася. — Так це твоя квітка?
— А ти ще й досі не догадався? — хитро засміявся Коля. — Ну, гаразд, потім розповім про все. А тепер давайте вилазити з трясовини!
Він поклав квітку в ящик, вийняв з-за пояса сокиру і кількома ударами зрубав берізку.
— Тримайся за стовбур! — крикнув Коля. Сеня перший схопився за берізку. Коля, напружившись. потягнув його з багна. Трясовина, важко чвякнувши, випустила жертву з своїх обіймів. Сеня знесилено впав на твердий ґрунт. За кілька хвилин всі троє — замурзані, до плечей покриті грязюкою, — стояли поряд з Колею, не вірячи своєму врятуванню. Вони шалено торсали Колю, обіймали його.
— Як же це? Виходить, це твоя квітка, не чарівна? Це ти водив нас? А де ти був? — сипались безладні запитання.
Коля одмахувався руками, сміявся.
— Відчепіться! Ви і мене обмажете в багнюку! Скоріше побігли додому, обсушимось! А дома про все розповім!
Галасливою юрбою вони покинули небезпечне місце.
— Бігом, — скомандував Коля. — Ви замерзли, треба зігрітися…
Діти забули про пережиту небезпеку, про голод, і радісно побігли слідом за Колею. Але радіти було ще зарано. Не встигли вони пройти половини шляху, як на одній з галявин трапилось несподіване. Земля раптом розступилася, і Коля полетів кудись униз, у чорний отвір. Діти не втримались і посунулись з розгону слідом за ним. Вони впали на дно ями. В ніс ударив затхлий сирий запах…
— Живі? — почувся в темряві стурбований голос Колі.
— Живі, — відповів Вася.
— Жива, — пропищала Юлька.
— Я, здається, ногу вивихнув, — ледве озвався Сеня. — Куди це ми попали, Колю?
— Ну, мандрівники, — обізвався Коля, — це вже я недоглядів. Здається, попали ми у вовчу яму…
Він встав, обмацуючи стіни, обійшов кругом.
— Високо! Метрів чотири, не виліземо!
— А може, піраміду зробимо? — запропонував Вася, підходячи до нього. — Ти вилізеш, а потім нас витягнеш!..
— Еге, — засміявся Коля. — Мене ви не витримаєте!
В ямі стало темніше, бо сонце швидко котилося до заходу. Від стінок ями тягнуло холодом, волога проймала, здавалось, до кісток.
— Нічого, — хапаючи дрижаки, обізвалася Юлька. — Прийдуть перевіряти яму і знайдуть нас…
Коля весело засміявся.
— Ну, якщо ждати цього, то ми тут поколіємо! Виберемося й так!
— Як? — зацікавлено озвався Вася.
— Знову квіточка допоможе? — запитав Сеня.
— Аякже! Тільки на неї й надія. Дивіться…
В темноті щось клацнуло. На грудях у Колі спалахнули червоні вогники, потім повільно засяяв синій прямокутник.
— Телевізор, — вигукнув Сеня.
— Правильно. На принципі телевізора. А тепер пускаємо квітку.
Вражені діти побачили, як Коля випустив з рук квітку. Вона повисла в повітрі, спалахнула м’яким промінням і попливла в отвір ями.
— А що ти хочеш з нею зробити? — запитала Юлька.
— Як що? — здивувався Коля. — Вона прилетить до діда, скаже йому, де ми, і він нас витягне…
Юлька затанцювала навколо Колі, весело засміялася.
— От здивується дід! І злякається!..
— Нічого! Він знає про все!
— Коли! А як же ти керуєш квіточкою? — нетерпляче запитав Вася.
— А ось як. Суньтесь ближче до мене… Тепер я нам розкажу про секрет квітки…
Діти схвильовано обступили Колю.
— Ви бачите у мене на грудях апарат? — запитав він.