Опісля тривалих експериментів з окремими мешканцями Землі я та мої учні настільки добре вивчили цих маленьких тварин, що могли спостерігати за ними в буденному житті, не вдаючись до втручання зовні. Особливо повчально було простежити, що я й зробив, розвиток одного "людського мурашника" впродовж ряду земних років.
Походження цих людських скупчень невідомо. Коли й чому мешканці Землі відмовляються від особистої свободи, аби стати рабами "мурашника"? Цього ми не знаємо. Можливо, процес об'єднання в спільноти був викликаний необхідністю давати відсіч іншим істотам або боротися зі стихіями, але якщо це й допомагало, за таку допомогу приходилось платити занадто дорого. Землянам менш за все доступні дозвілля та радощі життя. У великих мурашниках, особливо в "Геометричному мурашнику", лихоманкова діяльність розпочинається зі світанням і не стихає до глупої ночі. Якщо б така діяльність була викликана необхідністю, це було б ще зрозумілим, але земляни настільки обмежені, настільки подавлені власними інстинктами, що продовжують метушитися й щось виробляти за відсутності будь-якої потреби. Не раз і не два я спостерігав, як в коморах "людського мурашника", захарастивши усі проходи, скупчувались величезні припаси певних речей. І тим не менше де-небудь поряд інша група землян продовжувала виробляти точно такі саме речі.
Майже відсутні відомості про розділення землян на касти. Встановлено, що деякі з цих тварин обробляють ґрунт і виробляють основну масу продуктів харчування, інші виготовляють штучну епідерму або будують гнізда, а треті, по-видимому, нічого не роблять, а лише швидко переміщуються по поверхні планети, їдять та злягаються. Чому ж дві перші касти годують та одягають третю? Для мене це залишається неясним. Мій учень Е.Х.33 написав цікаву дисертацію, в якій пробує довести, що подібна терпимість роз'яснюється сексуальними особливостями мешканців Землі. Він стверджує, що ночами, коли представники вищої касти збираються на святечка, робітники юрмляться біля входів до гнізд, де це відбувається, аби помилуватися напівголими самками. Згідно цієї теорії, нижчі касти отримують таким чином естетичну компенсацію за свої жертви. Ця гіпотеза дається мені доволі дотепною, але вона недостатньо обґрунтована, аби я міг її сприйняти.
Зі свого боку, я вважаю, що роз'яснення скоріше треба шукати у вражаючій дурості землян. Пробувати зрозуміти їхню поведінку виходячи з нашої ураніанської логіки було б цілковитим безглуздям. Цей шлях хибний, наперед хибний. Землянин не керується розумом. Він підпорядковується неусвідомленим спонуканням: не обирає, що йому робити, а безвільно лине за течією чи, вірніше, нестримно ковзає вниз похилою площиною до своєї неминучої загибелі. Я потішався, спостерігаючи за окремими особинами, для яких любовні функції, вочевидь, були основним життєвим стимулом. Самець розпочинав із завоювання самки, звалюючи на себе турботу про неї, про дитинчат та гніздо. Але, видно, йому було замало цієї мороки, і він пускався на пошуки нової подруги, для якої будував нове гніздо. Водночас любовні зв'язки приводили нещасну тварину до постійних зштовхувань з оточуючими. Але для самця усе це нічого не означало, з незліченних халеп він не робив жодних висновків і кидався сторчголов до усе нових та нових авантюр, при чому не стаючи раз від разу розумнішим.
Одним з найвражаючих доводів абсолютної нездатності мешканців Землі враховувати уроки минулого я знайшов, спостерігаючи за жахливими битвами поміж особинами однакового виду. На Урані сама думка про те, що одна група ураніан може напасти на іншу, осипаючи її метальним знаряддям або пробуючи умертвити її отруйними газами, здалася б дикою.
Але саме так відбувається на Землі. Впродовж декількох земних років я стежив, як великі скупчення землян б'ються поміж собою то в одному, то в іншому районі планети. Іноді вони б'ються у відкриту, іноді зариваються в землю й намагаються зі своїх нір зруйнувати супротивні нори, осипаючи їх шматками металу, а іноді приробляють собі рудиментарні крила, аби вражати ворога згори. Зауважте, що ті, котрі захищаються, відповідають тим, які нападають, тим самим. Виходить відразливе й безглузде бойовисько. Сцени бійок, які ми спостерігали, такі жахливі, що, якби в цих створінь була хоча б якась початкова пам'ять, вони б не застосовували подібні методи, певною мірою, допоки не зміниться декілька поколінь. Одначе навіть впродовж короткого життя одного покоління ті ж самі особини, як ми впевнилися, знову й знову беруть участь в божевільних та смертовбивчих бійках.
Ще одним дивовижним прикладом рабської залежності землян від інстинктів може слугувати відзначене нами затяте прагнення відновлювати "людські мурашники" в певних точках планети, де вони заздалегідь приречені на руйнування. Зокрема, я уважно спостерігав, як на одному густозаселеному острові впродовж восьми людських років усі гнізда тричі руйнувалися в результаті струсів земної кори. Для будь-якої розумної істоти було б цілком очевидним, що мешканці цього острова мають переселитися. Але земні тварини цього не роблять. Навпаки, наче виконуючи якийсь ритуал, вони збирають ті ж самі шматки металу й деревини та й ретельно відновлюють свій "мурашник", який невдовзі буде знову зруйнований.
Але дозвольте, можуть зауважити мої опоненти, якою б абсурдною не здавалася мета, що її прагнуть мешканці Землі, їхню діяльність можна назвати цілеспрямованою, а це свідчить про якусь силу, що керує ними і якою може бути лише розум.
І знову ті, хто так думає, помиляються! Метушня землян, розбурханих землетрусом, як я зазначив, нагадує рух молекул в газоподібному середовищі. Якщо простежити за кожною такою молекулою окремо, то виявиться, що вона рухається за дуже складною та примхливою траєкторією, одначе сукупність багатьох молекул зводе рух усього середовища до найпростіших елементів. Точно так само, як ми зруйнуємо "людський мурашник", тисячі комах почнуть зіштовхуватися одна з одною, заважати одна одній, виявляючи всі ознаки безладної метушні, і тим не менше за деякий час "мурашник" виявляється відбудованим наново.