Я розробив програму, згідно якій ми мали вилучити декілька істот з різних "людських мурашників", позначити їх і перенести у віддалені райони, щоби потім визначити, чи зможуть вони знайти шлях до свого рідного "людського мурашника". Спочатку, як я вже казав, ми зіштовхнулися з не передбачуваними ускладненнями: по-перше, тому що піддослідні тварини вмирали під час транспортування, а по-друге, тому що ми не врахували штучної епідерми, яку виробляють ці створіння. Вони з надзвичайною легкістю звільняються від свого верхнього покрову, тому ми губили їх з поля зору, лишень вони втрапляли до чужого "людського мурашника". Згодом ми здирали з них верхню епідерму під час транспортування, щоб безпосередньо позначити їхні тіла, але в цих випадках, ледь діставшись до "людського мурашника", тварини робили собі нову епідерму.
Нарешті, набувши достатнього досвіду, мої асистенти навчились за допомогою ультрателемікроскопа спостерігати за піддослідними тваринами, не гублячи їх з поля зору. Вони встановили, що в 99 випадках зі 100 наші піддослідні поверталися на те саме місце, звідки були вилучені. Я здійснив транспортування двох самців з "Ненормального мурашника" до самого віддаленого, так званого "Геометричного мурашника". За десять земних діб по тому мій славний учень Е.Х.33, що день та ніч слідкував за ними з небувалою завзятістю, повідомив мені, що обидва піддослідних повернулися до свого "Ненормального мурашника". Вони повернулися, не дивлячись на цілковите незнання місцевості, до якої я їх переніс, до того ж це були домосіди — попередньо ми тривалий час з ними спостерігали, — які напевне бачили настільки віддалений "людський мурашник" вперше. Як вони відшукали зворотній шлях? Транспортування відбулося майже миттєво, тому запам'ятати шлях в них не було жодної можливості. Що ж слугувало їм дороговказом? Звісно, не пам'ять, а якесь особливе чуття, настільки чуже нашій психології, що ми не можемо ані визначити його, ані роз'яснити.
Досліди з транспортуванням викликали в нас ще одне запитання: чи будуть впізнані індивідууми, що повернулися, тими, що залишилися? По-видимому, на це запитання слід відповісти позитивно. Зазвичай повернення піддослідної тварини до гнізда викликає велике хвилювання. Ті, що залишилися в гнізді, обхоплюють того, що повернувся, верхніми кінцівками, а іноді навіть прикладаються до нього ротовим отвором. Щоправда, в деяких випадках такі повернення викликали у тих, що залишилися, реакцію невдоволення і навіть розлючення.
Перші експерименти довели, що якийсь інстинкт допомагає землянам діставатися до свого рідного мурашника. Наступним нашим завданням було з'ясувати, чи існують в земних тварин почуття, аналогічні тим, які властиві ураніанам, зокрема, чи відома їм любов, подружня або материнська. Подібна гіпотеза з самого початку здалась мені абсурдною: прийняти її — означало б приписати мешканцям Землі таку витонченість, якої ми, ураніани, досягли лише опісля мільйонів років культурного розвитку. Одначе обов'язок науковця примушував мене вдатися до досліду без усякої упередженості.
Самець-землянин зазвичай проводить ніч поряд зі своєю самкою. Я попросив моїх учнів розрізати декілька гнізд таким чином, щоб відокремити самця від самки, не стривоживши їх, і з'єднати половинки гнізд А з половинками гнізд Б, а потім простежити, чи помітять крихітні тварини підміну. Для того, щоб виконати всі умови експерименту, необхідно було обрати гнізда як найбільше схожі одне на одне, тому я доручив своїм працівникам відшукати два гнізда з вічками однакового розміру та однаковою кількістю дитинчат. Мій учень Е.Х.33 не без гордощі показав мені два майже ідентичних гнізда, одне в "Ненормальному мурашнику", інше в "Нормальному мурашнику"; в обох мешкала пара дорослих особин з чотирма дитинчатами. Той же Е.Х.33 з неперевершеним мистецтвом провів розрізи гнізд та транспортування окремих половинок. Результат досліду не залишив жодних сумнівів. В обох випадках штучно з'єднані пари не виявили нічого, окрім легкого подиву в мить прокидання, та й то, вочевидь, в результаті поштовху при стикуванні гнізд. Потім, в обох випадках, ці "пари" залишились разом: ані самці, ані самки не спробували навіть втекти і поводили себе так, начебто нічого не трапилось. Але найвражаючим було те, що обидві самки взялися піклуватися про чужих дитинчат, не виказуючи при цьому ані жаху, ані відрази! Вони явно не могли зрозуміти, що це зовсім не їхнє потомство.
Цей дослід був повторений неодноразово. В 93 випадках зі 100 обидві піддослідні "пари" однаково піклувались і про гніздо, і про дитинчат. Самки продовжували сліпо виконувати свої функції, ані трохи не розуміючи, кого вони опікають. Вони клопоталися з однаковою старанністю незалежно від того, чиї дитинчата виявлялися ввіреними їхнім турботам.
Можна припустити, що подібна плутанина викликана граничною схожістю гнізд. Одначе на наступній стадії експериментів ми обирали гнізда найбільш несхожі, наприклад, з'єднували половинку злиденного маленького гнізда з половинкою багатого гнізда, який виглядав цілком інакше. Результати залишалися однакові. Ми впевнилися: люди нездатні відрізняти власне вічко від чужого.
Довівши таким чином, що в царині почуттів мешканці Землі є тваринами, які стоять на найнижчій стадії розвитку, ми вирішили здійснити відповідний дослід, аби випробувати їхні інтелектуальні здібності. Для цього, за нашою думкою, простіше за все було б ізолювати декількох індивідуумів в променевій клітці й помістити всередину їжу, до якої піддослідні мали б змогу дістатися лише за допомогою все більш і більш складних дій. Для експерименту я спеціально відібрав певних індивідуумів, на котрих мені вказав мій колега Х.38, який стверджував, що усі мешканці Землі нібито володіють ознаками наукового мислення. В додатку В викладені усі подробиці досліду. Він з безсумнівною переконливістю довів, що час життя людей занадто обмежений, тому вони миттєво втрачають навіть найпростіші інстинкти самозбереження, закладені в них генетично, і цілковито нездатні вигадати щось нове, коли зіштовхуються із задачею, хоч якось відмінною від тих, які вони звикли вирішувати.