Вони віддалялися від своїх матеріальних задзеркаль. Тищенко сприймав усе довкруж: будинки, людей, які з вулиць потоками стікалися на площу, п’ятнадцять чоловіків в офісі "Порядку" — всі в сталевого кольору кітелях і з однаковим урочистим виразом на лицях. "Але ж вони теж приготувалися до зустрічі, — подумав він. — Отже, в них немає сумніву, що вона відбудеться". Незабаром Тищенко збагнув: усе, хоч би про що він згадав, тієї ж миті поставало в його свідомості, немов живе. Його духовна сутність мала ті самі органи чуття, що й матеріальна. Тільки не могла впливати на матеріальний світ. Власне, його тіло донедавна було лише скафандром, де дух перебував у світі матерії. "А де гарантія, що особа, яку так очікують, не скористається з мого скафандра?" — подумав батько "Експарки".
— Забагато честі, — почув він. То був не голос, а думка, що прийшла до нього ззовні.
— Ти що, підслуховуєш? — запитав він.
— Зосередься, — долинуло до нього. — Ми наближаємось до світу, де немає таємниць.
— Але ж ми йдемо до нього з таємницею.
— Це таємниця для тих, хто перебуває в матеріальному світі. До речі, не забувай про тіло.
Нагадування про тіло на мить пересмикнуло щось у свідомості, Тищенко знов опинився над чоловіком, що нерухомо сидів у кріслі.
— А чого не треба забувати про тіло? — запитав він.
— Бо заблукаєш у дорозі назад, — почув у відповідь. — А це буде катастрофа для всіх.
Досі він начебто ширяв, як уві сні, та раптом відчув, що наближається до якогось бар’єра, подолавши який можна вже й не повернутися. Він приріс думкою до постаті в кріслі, відчуваючи, як майже непомітно слабшає зв’язок між ним і людиною в матеріальному задзеркаллі. Раптом побачив темну пляму, то була тінь, що входила (точніше, втискалася) в невідомий простір. Вона дуже швидко заглиблювалась, утворюючи щось на зразок тунелю у формі людської постаті. Це був тунель, окреслений суттю чорнявого, власне, слід, у якому рухався й Тищенко.
— Увага, — долинуло до нього. — Зараз тебе зустрінуть твої друзі з "Експарки". Вони допоможуть нам виконати завдання.
— Для цього потрібна їхня згода.
— А хіба ти ще не знаєш, що всі згодні? — Хоча це була гола думка чорнявого, але в ній відчувалась іронія.
І тут їх оточило кілька променистих силуетів, почулись голоси...
— Боже мій, хто до нас прийшов!
— Привіт, Тишо!
— Як бачиш, братухо, цей світ не гірший від того. Принаймні не треба носити важкого одягу, що зветься тілом.
Усі почуття були такі самі, як і в земному світі: його начебто обіймали, плескали по плечу, йому раділи. То були друзі й однодумці, чисті душею й намірами. З тією різницею, що там ці якості ховалися в матеріальному тілі і, щоб їх виявити, з людиною інколи треба було не один пуд солі з’їсти. А тут вони бачилися в оголеному вигляді, й від цього радість зустрічі була глибокою, світлою.
"А світ цей таки відкритий..." — подумав Тищенко й одразу ж почув:
— Не зовсім так, брате. Темних, закритих сутностей тут не менше, ніж на землі. До речі, одну з них ти привіз із собою. — То був голос друга дитинства — Хоми Булиги, з яким він зверстав шлях від дитячого садка до лісової пожежі. Там їхні дороги й розійшлися. Труп Булиги скільки не шукали, так і не знайшли серед обгорілих дерев.
"Як я цього відразу не помітив... — майнула думка. — Він безперешкодно проникає в мою свідомість. Я ж нічого не знаю, про що він думає".
— Сподіваюся, це не стане причиною розриву контракту? — почув він тієї ж миті.
— Ні, — відповів. — Душу того чоловіка буде приставлено в людське суспільство. "Експарка" ще нікого не підводила.
Від збудження Тищенко мало не забув про постать, що нерухомо сиділа під аркою. А схаменувшись, зрозумів: усе, чого б не торкалася думка, миттю витягувалося у часі. Так, арка над його тілом виявилася лише тінню — проекцією на площину всього складного процесу її створення. Це, власне, була голографічна картина, з якої Тищенко зрозумів не тільки ідею відокремлення аури від тіла, а й побачив обличчя вчених, які створили прилад. Те саме сталося і з будинком біофаку; тільки-но до нього торкнулася думка, він ураз розклався в часі від сучасного стану до того моменту, коли в землю увіткнулась перша лопата при закладанні підмурків. Будь-який матеріальний предмет, що поставав у пам’яті, був лише картиною (об’ємною), за якою тягся в задзеркалля весь процес його створення.
"Та я ж можу подорожувати в минуле..." — подумав він.
— У нас мало часу, — нагадав представник "Порядку". — Тіло не може довго зоставатися без духу.
— Темний має рацію, — підтвердив Хома Булига. — Поквапмося, Тишо, якщо не хочеш залишитися тут аж до наступного втілення.
В дорогу вирушили втрьох — Тищенко, Булига й чорнявий. Інші сутності зникли. "А чи рухаємося ми взагалі?" — засумнівався батько "Експарки", не спускаючи з ока пурпурово-оранжевої сфери, що вінчала променистий еліпсоїд представника "Порядку". Вони перебували в позапросторовому вимірі — не видно було жодного орієнтиру. Та ось опинилися в якійсь сітці. Пропливали крізь неї, немов крізь туман. Невдовзі Тищенко збагнув, що то не сітка, а світ об’ємних зображень. Власне, то був земний світ, з тією відміною, що предмети — хай то людина, рослина, машина чи будинок, — крім звичайного просторового стану, мали ще один — часовий; від кожного зображення, неначе тінь, тяглася вглиб минулого вся його історія. "Та я ж те саме бачу, коли відтворюю в пам’яті земні предмети, — подумав Тищенко. — Отже, то властивість не цього світу, а моєї відірваної від тіла сутності".
— Ні, брате, — долинула до нього Хомина думка, — те, що ти бачиш, властивість цього світу, а ти лише його складник. Світ людей, а точніше втілених сутностей, — світ обмеженого простору й дуже короткого часу. Світ же, де ми перебуваємо, — безмежний у просторі, а час — не абстрактний вектор, а надпростір, зітканий з причин і наслідків. Це пам’ять Вселенського Розуму. А ми пливемо по ній. І оскільки рухаємося поки що в часі, то й образи предметів здаються нам розмитими.
...Жовта пляма під ліхтарем вихоплювала з темряви частину бруку й хідник із заметом під деревом. Вулиця спала. Світилося тільки у вікнах великого будинку з панелями, біля якого опинилася група. Предмети якось раптом втратили часові тіні й обросли контурами. І вони — безтілесні — стали точнісінько такими, як і в матеріальному світі: чорнявець перетворився на скромного молодика у картатій сорочці та джинсах. Хома Булига — у дистрофічного на вигляд чолов’ягу, на чиїх худих плечах, неначе на опудалі, висіла шкірянка. (Таким Тищенко бачив його востаннє біля трапа літака). І все ж вони не мали ні тіл, ні одягу. То були міражі, згустки інформації.