П’ятою в ліфті, який спускався з шостого на нульовий поверх, була Надя. Іван Іванович, нічого не пояснюючи, сказав Булизі-Компанійцеві, аби він її привів. Від неї приємно пахло парфумами і ще чимось, від чого Тищенко відчував щось схоже на ностальгію. Попри непроникність Компанійцевого обличчя, на ньому все ж було знати ніжність, причиною якої була дівчина.
Вийшовши з ліфта і пройшовши довгим освітленим коридором, вони опинилися перед дверима бомбосховища. Іван Іванович, набравши на електронному замку комбінацію цифр, відхилив двері. Спалахнуло світло, освітивши простору, бачену раніше залу.
— Очікується наліт на готель? — поцікавився Тищенко.
— Ні, — відказав керівник Центру перевтілення, прямуючи до басейну, облицьованого блакитними кахлями.
Там, на бордюрі, він натис на одну з кахляних плиток, і дно порожнього басейну поволі стало розкриватися... Внизу виявилися сходи. Коли всі опинилися в підземеллі, а стулки дна басейну зійшлися у них над головами, Іван Іванович пошукав очима на стіні пульт і тицьнув пальцем в одну з кнопок. Щось загуло і почулося, як нагорі ллється вода.
— От тепер ми поза конфліктом, — сказав керівник Центру. — Ходімо.
Вони йшли вузьким освітленим тунелем. Тищенко, який мав хист орієнтуватися у просторі, розумів, що шлях їхній пролягав під дном річки. В пам’яті на мить спливла розмова в кімнаті співголів "Порядку", де його — Тищенка — ангажували на провідника. Тоді йому здавалося, що він сидів перед багатоголовим чудовиськом, лускате тіло якого ховалося за "П"-подібним столом. "Виявляється, голови не помирились, — подумав він. — Але ж якщо відтяти хоч одну з них, то може загинути весь організм. Хіба вони цього не розуміють?"
Тим часом тунель, по стінах якого тягнулися кабелі і дроти, вивів їх у невелике приміщення зі сходами нагору. Це було щось середнє між бомбосховищем і льохом. На стіні висів телевізор і телефон. Учений увімкнув телевізор — і на екрані з’явився готель-гуртожиток, а біля нього — два бронетранспортери і три криті військові машини. На воротах стояла варта в білих касках, а поряд, мабуть, про щось радилась група офіцерів; серед них були літні люди, з усього, високі чини.
— Стількох нагнали! — озвався Тищенко. — Щоб порішити таку маленьку групу. Поважають.
— Не певен, що вони мають намір нас порішити, — сказав Іван Іванович.
— Ну, а нащо тоді стільки озброєних?
— Щоб захопити нас і не дати відбити іншим.
Нараз увагу офіцерів щось привернуло, вони обернулися в бік набережної; за мить на екрані з’явився довгий урядовий лімузин. З нього вийшли четверо в сірих кітелях — співголови "Порядку", з якими Тищенко і Булига-Компанієць відзначали повернення з того світу. Вони були однакового зросту, однакової вгодованості, однакового віку і нагадували набір олов’яних генералів. Поміж них не виявилося того, з залисинами, котрий очолював зібрання, з чого Тищенко зробив висновок, що гору взяла фракція, до якої він не належав.
Іван Іванович, мабуть, вирішивши, що час уже пояснити ситуацію, сказав:
— Заколот виник на грунті того, хто вами, я хотів сказати: нами, володітиме. А точніше — хто володітиме апаратом чистки "Порядку". Будучи одностайними в тому, що асоціація потребує капітальної чистки, вони розходяться в поглядах на те, від кого її слід чистити. — Учений кисло посміхнувся.
Тищенко завважив, що Надя в усі очі дивиться на Булигу-Компанійця. В погляді її було порівну тривоги й збентеженості. Либонь, вона не могла второпати, яку роль у всьому цьому відведено її нареченому, а відтак і їй.
Між тим на екрані від групи офіцерів відділився один, високий, і підійшов до людей, котрі приїхали на урядовому лімузині. Скинувши руку до хвацько загнутої тулії кашкета, він на мить завмер, а тоді, обернувшись на закаблуках, знову пішов до військових. Одразу ж по тому (мабуть, пролунала команда) з критих машин висипало по півсотні солдат у десантній формі. Дула кулеметів на бронетранспортерах ворухнулись і задерлися вгору.
— Вони що, справді збираються штурмувати? — озвався Панас Дряпун. — Але ж у готелі всього з десяток охоронців.
— Мабуть, у такий спосіб вони сподіваються справити на нас враження, — не без скепсису мовив керівник Центру перевтілення.
Та по миті з’ясувалося, що військові мали інший намір. Вони готувалися відбивати атаку з повітря. Над набережною зависло з півдесятка плямистих гелікоптерів. А ще два вже сідали на дах готелю, і з них вискакували десантники. І тут почувся тремтливий від хвилювання голос Наді:
— Моєму дядькові загрожує біда? — вона зверталася до Івана Івановича, і в неї були повні очі сліз.
— Гадаю, сонечко, що біда загрожує отим чотирьом, які заварили кашу. — Учений кивнув на екран, де четверо в сірих кітелях хутко повскакували в чорний лімузин і подалися від готелю.
Керівник Центру підійшов до телефону, зняв трубку і якийсь час очікував, не відводячи очей від екрану. Апарат був без диска і, либонь, зв’язував тільки з одним абонентом. Нарешті клацнуло, і почувся чоловічий голос:
— Якісь проблеми?
— У нас ні. Але біля гуртожитку... Що нам робити?
— Чекайте. — Знову клацнуло. Зв’язок обірвався.
Іван Іванович хоч і притискав трубку до вуха, але в тиші підземелля слова співрозмовника чули всі. То був голос першої особи "Порядку". Тищенко впізнав його одразу. Водночас він завважив подумки, що дівчина заспокоїлась. Поза сумнівом, це був її дядько. "Серйозний чоловік, — подумав про нього Тищенко, — намислив породичатися з самим Антихристом".
Тим часом солдати, які спершу позалягали під стінами готелю, тепер кинулись до воріт і скоро зникли в цоколі будинку, де була автостоянка. Сонце хилилося до заходу, і на бруківці, клумбах, стінах ковзали тіні від гелікоптерів, що були поза межами бачення телеоб’єктиву. Їх налетіло вже з півсотні. На набережній з’явилися десантники, мабуть, із тих машин, що сіли віддалік.
— От і по заколоту, — мовив Іван Іванович.
— На що можуть розраховувати заколотники? — поцікавилася лже-Особа.
— Офіцери — на військовий трибунал. Солдати ж — ні на що. Вони виконували наказ.
— А ті четверо, що приїздили на лімузині? — знову лже-Особа.