Поруч з Хомою були й інші їхні друзі, що пішли з життя в різні часи, виконуючи завдання "Експарки". Від їхніх сутностей відходили інформаційні тіні завдовжки з земне життя, власне — "голографічні фільми" з запахами, звуками, барвами, почуттями і всім іншим, чим наділена людина земна. То були відкриті історії осіб із гріхами й чеснотами. Тищенкові варто було згадати лише незначний епізод, пов’язаний з кимось із них, як він ураз опинявся в тій ситуації і ставав таким самим її учасником, як і тоді, коли вона мала місце. До того ж подія, що колись тривала години, а то й дні, спалахувала тут за частки секунди. Його свідомість уникала торкатися тільки останнього рядка земної історії котрогось із друзів. Власна біографія Тищенка була теж оголена. Там, у матеріальному світі, її немовби фільмували на мікроплівку, і він при бажанні міг подивитися (згадати) тільки найяскравіші епізоди на тій стрічці; все інше перебувало за межами його земного бачення. Зараз же зафільмований матеріал багаторазово збільшувався, ставав об’ємною інформаційною тінню. Та тінь, хоч і була його власною долею, щокроку перетиналася з такими самими інформаційними тінями сім’ї, друзів. Усе те утворювало мережу причин і наслідків, вчинків і подій, взаємопов’язаних доль — від людини до людини у просторі, від сина до батька, діда, прадіда і т. д. в часі. Його — Тищенкова, інформаційна тінь була тільки мізерною часткою інформаційного поля Вселенського Розуму. Тут, у потойбіччі, по мережі причинно-наслідкового зв’язку він міг "побачити", ні — опинитися на місці будь-якої події, що відбувалася в будь-якому куточку Землі, в будь-який час. Раптом він "почув":
— Той, що привів тебе сюди минулого разу, розгорнув тут бурхливу діяльність. — Це казав Микита Коршунович, який загинув у сузір’ї Кассіопеї.
Тим часом простір довкіл став тьм’янішати; їх обступили закриті сутності; інформаційні тіні, що від них відходили, перебували в густому серпанку. Здавалося, на ясному небі палахкотять сузір’я чорних комет, чиї хвости губляться в безодні простору. Зненацька між ними виринуло велике чорне тіло, що пульсувало і мінилося чорним перламутром. Воно дихало світлом, поглинаючи його, як "чорна діра". Це була сутність "месії".
— За мною, Хомо! — наказав батько "Експарки", поринаючи в нічийний шар.
Булига відреагував умить — він не дав випередити себе Компанійцевій душі, що чорною блискавкою шугонула до тунелю, утвореного Тищенковою сутністю.
Раптом тунель скінчився, Тищенкова сутність обернулася на хмаринку, власне — мотрійку, де пульсували вкладені одна в одну кульки з туману, що мінився опалом. Хома, який це "спостеріг", не міг би сказати, що менша з "мотрійок" перебувала в більшій, а не навпаки. Хмарка стала зменшуватись і водночас темнішати; якусь мить вона коливалася під стелею невеликої кімнати над головами двох нерухомих людей у кріслах, а тоді огорнула чоловіка в картатій сорочці, чиє могутнє тіло було прив’язане до спинки товстою линвою. В міру того, як "хмаринка" танула, чоловік оживав. Це хоч і тривало якусь мить, але для Хоминої сутності, що перебувала ще поза часом, відбувалося повільно.
Булизі дісталася плоть чорнявого молодика, що сидів, поклавши руки на руків’я, в позі фараона. Інформацію про Тищенкові наміри Хома зчитав із його свідомости в потойбіччі. Він знав, що йому належить вернутися в земний світ під виглядом чужої сутности і грати роль, яку досі грав Тищенко — роль месії, покликаного з задзеркалля, аби відновити колись створений ним (месією) лад і врятувати асоціацію "Порядок" від цілковитого занепаду. На нього чекала роль кривавого тирана.
Прочинилися двері, й до кімнати зайшов Іван Іванович. На його повному обличчі було помітно надію і водночас тривогу. Він спершу підійшов до Булиги-Компанійця і, зазирнувши йому в очі, поцікавився:
— Ну, як?
— Як і мало бути, — відказав той. — Каламус із нами.
Керівник Центру перевтілення полегшено зітхнув, а тоді покликав двох охоронців, що стояли в коридорі і наказав розв’язати Тищенка. Коли охоронці, виконавши наказ, причинили за собою двері, він звернувся до недавнього бранця:
— А цей, у чиєму тілі ви опинилися, перед самим розвтіленням опритомнів і волав, що він — Особа...
— А Александром Македонським він себе не проголошував? — посміхнувся Тищенко, розминаючи суглоби.
— Хе-хе... Це ж треба... — дивувався вчений. — Вбивця віддає власне тіло жертві. — І, звертаючись до Булиги-Компанійця, поцікавився: — Куди і під яким ім’ям ми влаштуємо вашого соратника?
— Найліпше — під ім’ям ємкості, яку він зайняв — керівника "Експарки", — відказав Булига-Компанієць.
Тим часом Тищенко, отямившись після повернення в земний світ, раптом виявив у своєму мозкові дубль чужої пам’яти. То був життєпис дивної істоти, що хотіла добра всім і зневажала кожного, визнавала людство і не визнавала націй, боронила суспільство і знищувала людей; істоту з обмеженим інтелектом і безмежною амбіцією, з комплексом меншовартості і гіпертрофованим самолюбством, що прагнула від людей глибокої любові до себе і водночас змушувала їх переживати тваринний страх перед своєю особою. То була пам’ять самого антихриста, що претендував на роль Бога. В ній Тищенко побачив усі три вбивства Каламусів, знаряддям яких стала його, Тищенкова, плоть. Але що найгірше, для всього того було своє обгрунтування. І хоч то була тільки чужа пам’ять, вона все ж проникала в духовну сутність Тищенка, будила сумніви.
Постукали в двері. Іван Іванович, що досі зачудовано дивився на обох прибульців, умить змінився на обличчі, пішов відчиняти. Зайшов водій-секретар; він окинув поглядом людей під арками, зупинив очі на мотузці, що лежала на підлозі біля Тищенка.
— Дзвонили з асоціації, цікавилися... — сказав він. Інформація явно призначалася Іванові Івановичу, проте секретар дивився на Булигу-Компанійця, ніби давав цим зрозуміти, хто тут за старшого.
— Все склалося, як бажалося, — відказав Іван Іванович і за хвильку додав: — Ну, тепер, коли ви вже разом...
— Авжеж, коли ми вкупі, — підхопив Тищенко, — нам слід негайно вчинити генеральну пиятику. — І повівши оком на Булигу-Компанійця, додав: — Га, хазяїне, як ти?