Якщо після смерті Каламусового сина в Тищенка заклюнулася підозра, то після загибелі онука він майже впевнився в думці, що прибулець мститься родові колишнього соратника. Наступною жервою має бути правнук — отой довготелесий молодик із безвільним обличчям, а потім — черга за малюком.
Іван Іванович теж припускав, що всі три смерті — справа рук "провідника", він уважав, що то помста за геноцид, одним з ідейних натхненників якого був Каламус. Досі вони — лже-Особа і керівник Центру — спостерігали за діями прибульця з двох протилежних боків. Для Тищенка то була лиха сутність, що промкнулася у світ людей не без його допомоги; для керівника Центру — провідник, який узяв на себе провину за те, що допоміг лихій сутності втілитися в людську подобу і тепер робить усе, аби спокутувати гріх. Якщо керівник Центру міг вмотивувати дії прибульця, то для Тищенка вони були позбавлені будь-якої логіки. А тим часом така очевидна алогічність раптом могла стати вищою логікою, що відкрила б очі верховодам "Порядку" на те, хто є хто. Щоб збагнути її, треба відповісти тільки на одне запитання: нащо було прибульцеві винищувати рід Каламусів? Тищенко міркував так: Каламус був правою рукою Особи аж до її смерті. Якщо Особа за життя мала щодо Каламуса якісь сумніви, то вона у кращому разі віддалила б його від себе, а в гіршому — знищила б. Отже, соратник зрадив зверхника вже після його смерти. А що в потойбіччя таємниць немає, то Особа довідалася про зраду (чи змову) від сутностей тих, хто покинув матеріальний світ пізніше.
Архівних документів "Порядку" Тищенкові-Компанійцеві не дали, адже він був поки що тільки Компанійцем. А підшивки газет дозволили погортати. Всі вони друкували матеріали про так звану "справу лікарів", підозрюваних у прискоренні смерти Особи. І хоч тодішня кампанія в пресі вельми скидалася на ще одне полювання на відьом, проте за спинами медиків угадувалася могутня сила — фізичної розправи над ними чинити не квапились. Матеріали "про справу лікарів" друкували в газетах якихось два-три тижні, а потім вони раптом зникли зі шпальт і більше не з’являлися.
Тищенко не міг повірити, що вчинки Особи продиктовано лише помстою. В них мав бути ще якийсь прихований сенс.
На майдані біля шестиповерхового будинку Архіву стояв пошарпаний легковик із літнім водієм за кермом, а трохи віддалік — білий мікроавтобус. Тищенкові на мить здалося, ніби він — кіноактор, тільки замість гриму та одягу, в якому той мусить грати свою роль, на ньому справжнє тіло героя — невисокого молодика з чорним чубом і блискучими чорними очима, вбраного у джинсові штани, картату сорочку та сині кросівки. Герой попри свій молодий вік — дуже поважна особа, така поважна, що її скрізь супроводжують охоронці.
— А де Іван Іванович? — поцікавився Тищенко-Компанієць, не завваживши на задньому сидінні чоловіка в сірому костюмі.
— Викликали до офісу "Порядку" з приводу загибелі Каламуса-внука, — відказав водій. — Відтак, повагавшись, додав: — Якби я не був усе при вас, то подумав би, що всі три смерті — справа ваших рук.
Тищенко скинув очима на благородне обличчя чоловіка за кермом, чекаючи від нього пояснень.
— Річ у тім, — провадив той, — що всі три вбивства Каламусів здійснено за короткий час і до того ж одразу після вашого повернення. А ви колись любили казати своїм ворогам: кров моя на вас і дітях ваших до шостого коліна. На Каламусах хтось помстився вже до третього коліна.
По суті, водій підтверджував версію, що її вибудував Тищенко. От тільки сам убивця відводив помсті начебто другорядну роль. Втім, хтозна...
— Там теж так думають? — Тищенко-Компанієць глянув угору.
— Наразі ні. Там вважають, що Каламус помер від старості, його син — уже літній чоловік — від струсу, викликаного смертю батька, а з онуком сталася банальна дорожньо-транспортна пригода зі смертельним кінцем. Правда, слідчі працюють...
"Якщо прибулець порішить і Каламусового правнука, — подумав Тищенко, — то навряд чи в кого залишиться сумнів щодо тенденційності вбивства. А вона має бути продиктована тільки кровною помстою. Всі перші верховоди "Порядку" розв’язували проблеми примітивно, як рептилії". Раптом йому спало на думку, що, можливо, в такий спосіб розправилися і з його другом Хомою Булигою... На згадку про Хому в пам’яті зринула довготелеса постать у шкуратянці і штанях захисного кольору. Попри дистрофічну статуру, то був на диво дужий чоловік, у тілі його, здавалося, напинаються не жили, а сталеві линви. А вже щодо швидкості реакції, то він не знав собі рівних. Обставини Хоминої загибелі, хоча й були грізними, проте Тищенкові ця смерть видалася загадковою.
Хома-бо приземлився з парашутом на периферії лісової пожежі, до того ж там уже діяла їхня група... Тепер, коли йому стало відомо, що "Порядок" був у курсі всіх справ "Експарки", підозра щодо насильницької загибелі друга зміцніла. В їхній організації діяв агент, і не такий собі інформатор — "очі та вуха", а виконавець терористичних акцій. Булига, що відав у кооперативі добором кадрів, міг стати носієм невигідних для "Порядку" настроїв в аполітичному загалом колективі "Експарки". А головне — вплинути на світогляд самого Тищенка як майбутнього провідника. Колись Хома добре вчився на факультеті журналістики, аж поки зіткнувся в полеміці з доцентом однієї з суспільних кафедр. Відтак став цікавитись курсом, який викладав доцент, читати позапрограмову літературу, і невдовзі дійшов висновку, що дисципліна та воднораз облудна і шкідлива. Його відрахували з останнього семестру за вказівкою доцента-інформатора "Порядку". "Це не асоціація, а мафія, якої досі не знав світ", — сказав Булига, востаннє переступивши університетський поріг. З асоціацією він не ворогував, а жив, сказати б, у паралельних вимірах, докладаючи багато винахідливости, аби не дотикатися ні до її структур, ні до функціонерів. Втім, ставлення свого до них не приховував.
З річки дихнуло свіжістю. Тищенко спостеріг, що вони вже наближалися до готелю-гуртожитку.
У надвечір’ї на набережжі походжали поодинокі постаті. Вийшовши з гуртожитку, Тищенко-Компанієць якийсь час постояв біля водограю, що зрошував трояндові квітники, а тоді неквапом рушив у той бік, де височів над річкою каркас недобудованого готелю. В кишені лежав лист, де його власним почерком було написано: "О дев’ятнадцятій — біля загорожі готелю "Вітрила". Листа він знайшов у поштовій скриньці на ім’я Компанійця. Кілька разів Тищенко зупинявся, вдаючи, ніби милується квітами, насправді ж він озирався. Здається, з гуртожитку таки пощастило вийти непоміченим.