— То що ти пропонуєш? — урвав прибульця Тищенко-Компанієць.
— Обмінятися тілами.
— Неможливо. Навіть якби я цього захотів.
— Чому?
— Бо цифровий код апарату перевтілення ховає у своїй пам’яті керівник усього того хазяйства. Тож треба було б відкритися йому. А це означало б, що по завершенні обміну тілами на мене очікувало б нове відбуття в потойбічний світ, тільки вже назавжди.
— Я даю гарантії.
— Якби я не знав, чого вони варті. Колись ти давав гарантії цілим народам, а потім винищував їх до ноги.
— Ось воно що... Виходить, ти пішов на привласнення Компанійцевої плоті не для захоплення влади, а сказати б, з ідейних міркувань. Це вже гірше.
На мить Тищенкові здалося, що він балакає сам із собою, тільки ж як можна вести діалог із собою по телефону? Він відказав своєму голосові у слухавці не без іронії:
— Нащо тобі Компанійцева плоть? Піди в асоціацію, зголосися, хто ти є насправді, та й по всьому.
— Краще вже одразу в психлікарню, — відповів прибулець. — Адже ти подбав про алібі. Це перше. А друге — з тим інформаційним багажем, що міститься у твоїй голові, не тільки не даси ладу в державі, а й для себе нічого путнього не доможешся.
— Кривдиш, начальнику...
— Ні, ти послухай! Компанійця готували з дитячого садка спеціально для мене. Так, як для видатного вченого готують комп’ютер, всілякі довідники, референтів... Все те було Компанійцем. Його пам’ять — то мій інструмент. Без неї мені тут нічого робити.
— Преферансисти називають інструментом карти. В пам’яті цього молодика, як я встиг помітити, лежать дві колоди — чиста і краплена. Тобто інструмент крутійства та облуди. І з цим інструментом ти хочеш увійти в матеріальний світ?
— Не можна довести до ладу господарство, не закалявши рук. Такий закон. Послухай-но, адже ми з тобою більше, ніж родичі — я перебуваю в твоїй плоті, ти — в моїй. Оскільки ти боїшся обмінятися тілами, то ми могли б об’єднатися і стати двоєдиною особою. До того ж я буду при тобі, а не ти при мені.
На мить Тищенкові здалося, ніби до нього промовляв внутрішній голос. "Авжеж, ми з ним кревна рідня!", — подумав він. На тому кінці, мабуть, відчули настрій батька "Експарки".
— Послухай мене, не пошкодуєш, — линуло довірчо зі слухавки. — Порядкуватимемо удвох. Будемо друзями, соратниками...
Останні слова оживили в пам’яті образ його загиблого товариша з "Експарки" — Хоми Булиги, що з ним він стрівся в потойбіччі під час "відрядження". — "Не може бути угоди з темним, може бути тільки рабство у темного", — згадалися його слова.
— Зробімо так, — сказав він у слухавку. — Ти нишком покинеш помешкання, візьмеш таксі й майнеш із цього міста світ за очі. Грошей, що в моєму, а тепер уже твоєму гаманці, тобі вистачить на якийсь час, а моя кваліфікація, про яку ти так зневажливо відгукнувся, прогодує тебе до старості. Гадаю, це єдине, що я можу для тебе зробити. Ага, ще одне — не раджу потикати носа в мою сім’ю, як і до моїх друзів. Всюди вже розставлено пости. Отож бувай...
— Ти пошкодуєш, — зачув Тищенко свій голос. — І не тільки ти, а й діти, й онуки, і правнуки твої до шостого коліна. — Слухавку поклали, залунали короткі гудки.
Тищенко прислухався. Він радше вгадав, аніж відчув легкий протяг — то відчинилися двері його помешкання. Не чутно було й кроків. По хвилі він відімкнув двері Надійчиного номера, визирнув — коридором віддалялася висока чоловіча постать — кудлата голова на короткій шиї, широкі плечі — ліве вище за праве. "А я чогось мав себе за стрункішого". Чоловік озирнувся і помахав йому рукою. Здалося на мить, ніби в кінці коридору з’явилося дзеркало, і він дивився в нього. "Боже, ця дужа плоть, що досі служила добру, тепер у руках лиховісної сутности! А хай тобі чорт із такою м’якотілістю!" — подумав про себе Тищенко і, тільки-но прибулець зник за рогом, поспішив до свого помешкання... Одразу ж відчув свій власний запах — то був дух лосьйону, що ним він змащував обличчя після гоління, змішаний із запахом його плоті. Рука затремтіла, коли брав слухавку.
— Слухаю, — озвався Іван Іванович сонним голосом.
— Знайшовся провідник.
— Де він?
— Тут, у готелі.
— В готелі? Де саме? — від сонливості в голосі керівника Центру не лишилося й сліду.
— Гадаю, вже десь на виході.
— Що з ним робити?
— Убийте його.
Тищенко раптом відчув, що йому забракло повітря. То була реакція Компанійцевого тіла на душевний струс, адже з убивством його плоті зникне й шанс знову стати самим собою — батьком, чоловіком, керівником "Експарки", другом... "Який же благенький організм у цього Компанійця, — подумав він, хапаючи ротом повітря. — Не доведи, Господи, серцевий наступ!" Вийшов на балкон — полегкість прийшла водночас із прохолодою ночі, що його огорнула.
— Одягнися, любий, — почув він Надійчин голос. Дівчина й досі стояла на своєму балконі.
Тільки тепер він помітив, що зовсім голий.
...З вулиці долинув тупіт людини, що втікала. Застібаючи піжаму, він знову вискочив на балкон і побачив свою постать, яка бігла по газонах до парапету. Перемахнувши через парапет, утікач опинився біля води. Тим часом із-за рогу готелю висипало з півдесятка охоронців; вони помітили, куди зник чоловік, і ринули за ним. Прибулець тим часом ухопив важку урну, що стояла край лави під вербою, і пожбурив її в річку, сам гулькнув під лаву. Переслідувачі, що вже подолали парапет набережжя, понаставляли автомати на воду, по якій розходилися кола. Минуло три-пять хвилин, але на воді ніхто не з’являвся. Тоді охоронці кинулися до готелю; невдовзі звідти виїхав мікроавтобус і на шаленій швидкості погнав до міста. Либонь, вони сподівалися зловити провідника на тому боці.
Мешканці гуртожитку давно спали. Усе те бачив лише один чоловік, якого знали тут як Компанійця — випускника Вищої школи "Порядку" — і який тимчасово мешкав у шкільному готелі.
Тищенко-Компанієць міг би повідомити про все Іванові Івановичу, і "месію" таки взяли б, але якась внутрішня сила не давала йому це зробити вдруге. Ні, не Компанійцева плоть, що вийшла з покори, а його власна сутність; він бачив, як утікала людина, як дотепно вона обдурила охоронців. Він відчував до неї щось схоже на солідарність. До того ж людина була в його тілі.