— Зрештою, звідки було знати, чи не чатує там хто з рушницею. Та Дік мене й слухати не схотів — так захопився своєю роллю залізного верховоди. Він усе попихав містером Клаттером. Привів його назад до спальні й тепер лічив гроші в його гамані. Там було щось доларів із тридцять. Дік жбурнув гаман на ліжко й сказав: "У цьому домі є більші гроші. Щоб у такого багатія їх не було! Он який у тебе маєток!"
Містер Клаттер відказав, що готівки в домі більше нема, бо всі справи він веде з допомогою чеків. І запропонував виписати нам чек. Тут Дік немов сказився.
"Та ти нас за дурнів маєш, чи що?!" — гримнув він.
Я відчував, що він от-от дасть волю рукам, і сказав: "Слухай, Діку. Там нагорі хтось прокинувся".
Містер Клаттер пояснив, що нагорі тільки його дружина, син і дочка. Дік захотів знати, чи є гроші у його дружини, і містер Клаттер сказав, що коли й є, то дуже мало — може, яких кілька доларів. Тоді став просити, ну просто слізно благав, щоб ми її не турбували, бо вона, мовляв, дуже немічна й віддавна хворіє. Але Дік затявся: нагору — і край. І звелів, щоб містер Клаттер ішов перший.
Перед сходами містер Клаттер увімкнув нагорі світло і, коли ми стали підніматися, сказав:
"Ну навіщо вам це потрібно, хлопці? Я не зробив вам нічого лихого, та й взагалі ніколи в житті вас не бачив".
Тут Дік знову як гримне на нього:
"Ану заткнися! Коли нам буде потрібно, щоб ти говорив, ми тобі скажемо!"
У передпокої нагорі нікого не було, двері стояли позачинені. Містер Клаттер показав нам, де кімнати сина й дочки, тоді відчинив двері до жінчиної спальні. Він засвітив нічник біля ліжка й сказав:
"Не тривожся, голубонько. Тобі нема чого боятися. Просто цим людям потрібні гроші".
Вона була така худенька, тендітна жінка в довгій білій нічній сорочці. І тільки-но розплющила очі, відразу ж почала плакати. Тоді сказала чоловікові:
"Любий, у мене немає грошей".
Він заспокійливо гладив її по руці:
"Ну-ну, не плач, голубонько. Не треба боятися. Я віддав їм ті гроші, що в мене були, але їм треба ще. Вони гадають, що у нас в домі є сейф. А я їм сказав, що немає".
Дік заніс руку, наче хотів ударити його по обличчю, і сказав:
"Хіба я не звелів тобі заткнутися?"
Тут озвалася місіс Клаттер:
"Мій чоловік каже щиру правду. У нас немає ніякого сейфа".
Та Дік не вгавав:
"А я певен, що є! І поки не знайду його, нікуди звідси не піду. Так і знайте".
Потім він спитав місіс Клаттер, де її гаманець. Гаманець лежав у шухлядці в столі. Дік вивернув його назовні. Там були якісь дрібні монети та ще долар чи два. Я зробив йому знак вийти в передпокій. Хотів обміркувати ситуацію. Ми вийшли, і я сказав...
Данц перепинив його, щоб спитати, чи не могли містер і місіс Клаттери почути їхню розмову.
— Ні. Ми стояли одразу ж за порогом, щоб не спускати їх з ока. Але говорили пошепки. Я сказав Дікові:
"Вони кажуть правду. Якщо хто й набрехав, то це твій дружок Флойд Веллз. Нема у них ніякого сейфа, отож забираймося звідси к бісу".
Але Дікові було соромно визнати правду. Він сказав, що не повірить, доки не обшукає весь будинок. Треба, мовляв, позв'язувати їх усіх, а тоді добре розглянутися скрізь. Сперечатися з ним було марно, бо він уже завівся. Наче сп'янів од свідомості своєї влади над тими людьми. Там, поряд з кімнатою місіс Клаттер, була ванна. От він і запропонував замкнути батьків у ванній, потім збудити дітей і теж привести туди. А тоді вже брати їх по одному й зв'язувати в різних кінцях будинку.
"А коли знайдемо сейф,— сказав Дік,— поперерізаємо їм горлянки. Стріляти не можна — буде забагато грому..."
Перрі нахмурився й потер коліна скутими руками.
— Дайте хвилину подумати. Бо далі все якось наче плутається... Ага, згадав. Саме так. Я взяв у передпокої стілець і поставив у ванній. Щоб місіс Клаттер могла сісти. Адже вона була зовсім немічна. Коли ми їх замикали, вона все плакала й прохала нас: "Тільки, будь ласка, нікого не чіпайте... Будь ласка, не чіпайте дітей..."
Чоловік обняв її і сказав: "Голубонько, ці хлопці не заподіють нікому зла. Їм потрібні тільки гроші".
Ми пішли до кімнати хлопця. Він не спав. Лежав на ліжку так, наче заціпенів з переляку. Дік звелів йому встати, але він чи то не рухався, чи то рухався не досить швидко, бо Дік ударив його і стягнув з ліжка. "Не треба бити, Діку",— втрутився я. Тоді сказав хлопцеві надягти штани — він був у самій тенісці. Він натягнув джинси. І саме коли ми замикали його у ванній, з'явилася дівчина. Вийшла із своєї кімнати. Вона була вдягнена — видно, прокинулася ще раніше. У шкарпетках, капцях, халаті, волосся пов'язане косинкою. Силкуючись усміхнутися, вона спитала: "Боже мій, що тут діється? Це жарт якийсь, чи що?"
Та, по-моєму, вона добре розуміла, що ніякий то не жарт. А надто коли Дік відчинив двері до ванної і заштовхнув її туди...
Дьюї уявляє собі тих чотирьох бранців: покірливі й налякані, вони ще не знали, що їх чекає. Просто не міг Герб цього знати, бо неодмінно боронився б. Він був лагідний чоловік, але при добрій силі й не боягуз. Елвін Дьюї не мав анінайменшого сумніву, що його друг Герб бився б на смерть, боронячи життя Бонні та дітей.
— Дік лишився сторожити біля дверей ванної, а я подався на пошуки. Обнишпорив кімнату дівчини й знайшов гаманець — маленький такий, наче ляльковий. Там був срібний долар. Якось я його упустив, і він покотився по підлозі. Закотився під стілець. Довелось мені стати навколішки. І саме тут я ніби побачив себе збоку. Мов у якомусь дурному кінофільмі. Мене аж занудило — так стало бридко. Скільки я наслухався того Дікового патякання про набитий грішми сейф — і от маєш, рачкую, щоб забрати в дитини срібний долар. Один долар! І я плазую за ним по підлозі...
*
Перрі стискає руками коліна й просить таблетку. Подякувавши Данцові, розжовує аспірин і розповідає далі:
— Та, як кажуть, нікуди не дінешся. Бери що є. Обшукав і хлопцеву кімнату. Анічогісінько. Але там стояв маленький транзисторний приймач, і я вирішив його забрати. Тут-таки згадав і про бінокль, якого бачив у кабінеті містера Клаттера. Я спустився по нього наниз. Тоді поніс приймач і бінокль до машини. Надворі було холодно, вітер — проймало добре. Місяць світив так, що видно на кілька миль кругом. І я подумав собі: а чи не кинути все це й не податися геть? Дійти до шосе, спіймати якусь попутну машину... Страх як не хотілося мені вертатись у той будинок. А проте... Як би це пояснити... Таке було в мене відчуття, немов усе діється без мене. Ніби я читаю про це в книжці. Й хочу дізнатися, що буде далі. Чим усе скінчиться... Отож я знову пішов нагору. І тоді... стривайте, пригадаю... еге ж, тоді ми їх і позв'язували. Першого містера Клаттера. Ми викликали його з ванної, і я зв'язав йому руки. А тоді повів до підвалу...