Дьюї спитав, чи не пам'ятає він, біля якої саме.
— Здається, "Філіпс-66".
— О котрій годині це було?
— Десь близько півночі. Дік сказав, що до Голкомба лишилося сім миль. Далі він усе бурмотів собі під ніс: оце те, а оце те,— пригадував, як йому казали їхати. Я й незчувся, коли ми поминули Голкомб,— таке воно мале селище. Тоді переїхали залізничну колію, і раптом Дік каже: "Оце вже воно, атож, воно". Там починалася під'їзна дорога, обсаджена деревами. Ми сповільнили швидкість і вимкнули фари. Вони були непотрібні, бо світив місяць. Ані хмаринки на небі, тільки повний місяць. Видно було наче вдень. Коли ми повернули на ту алею, Дік сказав: "Ти поглянь на ці поля! На комори! А будинок який! Нехай хто мені скаже, що в цього хазяїна мало грошей!". Але мені щось воно було не так, якась не та атмосфера, наче гнітило щось. Ми зупинилися в затінку під деревами. Коли ще сиділи в машині, засвітилося світло — не в самому будинку, а в хатині кроків за сто ліворуч. Дік сказав, що там живе найманий робітник,— він знав це з плану. Але виявилося, що це набагато ближче до будинку Клаттерів, ніж він гадав. Потім світло згасло... Містере Дьюї, коли ви казали про свідка, то мали на увазі того робітника?
— Ні. Він нічого не чув. Але його дружина доглядала хвору дитину. Він каже, що вони цілу ніч раз у раз вставали до неї.
— Хвору дитину, он як. Тепер зрозуміло. Бо поки ми там сиділи, світло знову засвітилось і згасло. І тоді я по-справжньому почав пускати бульки. Сказав Дікові, щоб він на мене не розраховував. Коли думає щось робити, нехай робить сам. Він увімкнув мотор і повернув назад. "Хвалити бога",— подумав я. Я завжди вірю своїм передчуттям, вони не раз мене рятували. Та десь посередині тієї алеї Дік спинив машину. Він був лютий як чорт. Я догадувався, про що він думає. Ось він, мовляв, надибав такий ласий шмат, уже приїхали, все, а тепер цей поганець злякався. Він сказав: "Ти, може, гадаєш, що в мене кишка тонка зробити все самому? А дзуськи, я таки покажу тобі, в кого вона тонка!.." У машині в нас була пляшка. Ми ковтнули з неї, і я сказав: "Гаразд, Діку, я з тобою". Ми знову повернули до будинку й спинилися там, де перше. В затінку дерев. Дік надягнув рукавички. Свої я надягнув раніше. Він узяв ножа й ліхтарика, я — рушницю. При місячному світлі будинок здавався величезним. І наче порожнім. Я ще, пригадую, подумав: от добре, якби нікого не було вдома...
— Але ж собаку ви бачили? спитав Дьюї.
— Ні.
— У Клаттерів був старий собака, що боявся рушниці, Ми ніяк не могли збагнути, чому він не загавкав. Хіба що побачив зброю і втік.
— Ні, я не бачив нікого й нічого. Тому й не повірив, коли ви сказали про очевидця.
— Не про очевидця. Про свідка. Про людину, чиї свідчення пов'язують вас і Гікока з цією справою.
A-а, он воно що... То це ви про нього. А Дік усе казав, що він побоїться. Ха!
Данц, не бажаючи ухилятись, нагадав йому:
— Отже, Гікок узяв ножа, а ви — рушницю. Як ви потрапили в будинок?
— Двері були незамкнені. Бічні двері. Через них ми зайшли до кабінету містера Клаттера. Постояли трохи в темряві, прислухаючись. Але чули тільки вітер. Він був зовсім легенький і ворушив листя на деревах, ото воно й шелестіло. На вікні були жалюзі, але вони пропускали місячне світло. Я поправив їх, і Дік увімкнув ліхтарик. Ми побачили письмовий стіл. Сейф мав бути просто за столом, у стіні, але ми не могли його знайти. Стіна була обшита панелями, на ній висіли книжкові полиці, карти. На одній полиці я побачив розкішний бінокль і вирішив, що, як будемо йти звідти, я його заберу.
— І забрали? — спитав Дьюї, бо про те, що зник бінокль, мови не було.
Сміт кивнув головою.
— Ми продали його в Мексіці.
— Пробачте, що перебив. Прошу, далі.
— Так от, коли ми не, знайшли сейфа, Дік загасив ліхтарик, ми в темряві вийшли з кабінету й потрапили у вітальню. Дік цитькав на мене, щоб я ступав тихіше. А сам теж гупав незгірш. За кожним кроком аж гуло. Ми вийшли в передпокій, там були ще якісь двері, і Дік, пригадавши план, сказав, що то спальня. Він засвітив ліхтарик і відчинив двері.
"Що тобі, люба?" — почувся чоловічий голос. Перед тим містер Клаттер уже спав і тепер розгублено блимав очима. "Люба, це ти?" — спитав він.
"Ви містер Клаттер?" — мовив Дік.
Містер Клаттер уже отямився. Він сів на ліжку й запитав: "Хто це? Чого вам треба?" А Дік чемненько так, наче ми з ним два торговельні агенти, каже йому; "Ми хотіли б поговорити з вами, хазяїне. У кабінеті, коли ваша ласка".
Містер Клаттер босий, у самій піжамі, пішов за нами до кабінету, і ми ввімкнули світло.
"Ну, а тепер, хазяїне,— каже Дік,— покажіть, де ваш сейф. Це все, що нам од вас потрібно".
"Який сейф? — спитав містер Клаттер.— У мене нема ніякого сейфа".
Я одразу зрозумів, що він каже правду. Таке вже було у нього обличчя. Відчувалося, що він ніколи не бреше. Але Дік закричав: "Ану не крути, сучий сину! Я ж добре знаю, що в тебе є сейф!"
Мені здалося, що ніхто ще ніколи не розмовляв з містером Клаттером таким тоном. Але він подивився Дікові просто у вічі й дуже лагідно відказав, що, на жаль, сейфа у нього справді нема. Дік ляснув його ножем по грудях і звелів: "Зараз же показуй, де сейф, а то буде тобі не такий жаль!"
Містер Клаттер, звісно, перелякався, це було видно, але голос його звучав так само лагідно й рівно. І він так само твердив, що сейфа у нього немає.
Тим часом я вимкнув телефон. Той, що в кабінеті. Просто обірвав проводи. Тоді спитав містера Клаттера, чи є в домі ще телефони. Він сказав, що є в кухні. Я взяв ліхтарик і подався до кухні — вона в них у протилежному кінці будинку. Знайшов телефон, зняв трубку й кусачками перерізав проводи. А кати вертався, почув якийсь звук. Щось наче рипнуло нагорі. Я спинився перед сходами на другий поверх. Було темно, а присвітити ліхтариком я побоявся. І все ж знав напевне, що там хтось є. На площадці сходів, проти вікна. Якась темна постать. Потім вона зникла...
Дьюї подумав, що то була Ненсі. Після того, як її золотий годинник знайшли в туфлі, Дьюї не раз висловлював припущення, що дівчина прокинулась, почула внизу шум і, побоюючись злодіїв, завбачливо сховала годинник — свою найбільшу коштовність.